— Їхати б і їхати отак цілу ніч! — прошепотів Паккі.
Але Тіурі заперечно похитав головою. Він роззир-нувся: позаду були Місячні пагорби, де залишилися злодіяння й небезпеки. І все ж він був насторожі, немов мандрував ворожою країною. Звідки виникло це відчуття? Вдень його не було. Чому йому знову ввижається, що за ними спостерігають і шпигують? Нісенітниця! Не треба про це говорити Паккі. А втім, юнак вирішив якомога швидше знайти надійний притулок на ніч.
Незабаром вони під’їхали до якоїсь порожньої клуні і вирішили там заночувати. Та щойно зайшли всередину разом з кіньми, як забрехав собака, а згодом почулися кроки і грубий голос гукнув:
— Хто там?
Тіурі визирнув назовні через шпаринку в кутку дверей. Там стояв чоловік з ліхтарем у руках. Великий собака крутився біля його ніг. Тіурі вагався, відповідати чи ні, Паккі також принишк. Собака залишив хазяїна і, махаючи хвостом, стрибав на двері.
— Так, Парвене, у нашій клуні гості! — крикнув чоловік. — Це нічого, я лише хочу знати, хто ви такі!
Тепер Тіурі наважився заговорити і вийшов надвір, Паккі слідом за ним.
— Добрий вечір. Можна нам тут заночувати?
— Гаразд, — згодився селянин, якому, імовірно, й належала клуня. — Але ви можети піти зі мною. У хаті є вільний піл, на ньому точно спатиметься краще. Та й господиня збере вам щось перекусити.
Він так щиросердо вмовляв їх зайти до хати, що друзі погодилися. Невдовзі вони сиділи із селянином та його дружиною на кухні та їли пампухи зі шкварками.
— Щиро вдячні вам за доброту, — проказав Тіурі.
— Та нема за що, — засміявся селянин. — Чого ви так пізно їдете? До міста зібралися?
— Ви хочете сказати — до Унавенстадта? — запитав Паккі.
— Та звісно, а до якого ж іще? Хоча, ваша правда, є й інші міста. — селянин замовк. — Чуєш, — прислухався він зненацька, — Парвен знову бреше. Піду гляну, хто там, — він узяв ліхтаря і вийшов надвір.
— Звідкіля ви? — запитала господиня.
— Здалеку, — ухильно відповів Тіурі.
— З Великих гір на сході, — додав Паккі.
— Ого, — здивувалася господиня, — скільки ж ви всього побачили! Ви були в Данґрії, а потім переправилися через Райдужну річку? Ви збирали квіти в Інґевеллі? І бачили, як сяє місяць над пагорбами? Проте місто короля наймальовничіше.
— Чи далеко до нього? — запитав Паккі.
— Та ні. Завтра вдень добудетесь, якщо прокинетеся з півнями.
Селянин повернувся знадвору й сказав:
— Нікого не видно. Дивина. Мій пес ніколи не бреше без причини, — і, звертаючись до хлопців, додав: — Не знаю, чи збираєтеся ви завтра рано вставати, але зараз уже час спати.
— Так, — підтримала його дружина, — я бачу, що ви дуже втомилися. Ходімо, покажу вам піл, де приготувала постіль.
— Які ж приємні люди тут, — прошепотів Паккі, умощуючись під ковдрою.
— Так.
Знадвору знову почувся гавкіт.
«Чого ж він не заспокоїться?» — подумав Тіурі, але тут-таки, усміхнувшись, подумав: нехай собі! Тут, за зачиненими дверима, безпечно.
Паккі швидко заснув, а Тіурі ще довго лежав, вдивляючись у темряву. Собака замовк, і він нарешті теж заснув.
З першими півнями хлопці повставали, ще раз подякували селянинові та його дружині за гостину і рушили далі. Була гожа днина: дув свіжий західний вітер, світило сонце. Спершу вони їхали, як і вчора, серед лук та полів, потім дорога повела їх через ліс, вони піднялися на пагорб. і побачили перед собою Унавенстадт.
Це було велике місто; їм видно було багато веж, нічого, окрім веж, білих, сріблястих, що сяяли на сонці. Деякий час юнаки мовчки дивилися на них, зупинивши коней. Там була мета їхньої подорожі! Потім швидко поїхали вперед. Дорогу тепер перетинало чимало бічних доріг; юнаки помітили, що вони не єдині мандрівники, які їдуть до столиці. Та до міста ще залишався чималий шлях, тож хлопці їхали, не шкодуючи коней: бажання потрапити в місто дедалі зростало.
Унавенстадт, споруджений на низьких пагорбах, не був огороджений високим муром, був світлим і відкритим. Навколо просторого, зі сходами й вежами, на яких сяяли золоті прапорці-флюгери, міста були зведені невисокі стіни з багатьма брамами. З півдня, зникаючи в місті, текла іскриста річка — певно, це була Біла річка. Далі, північніше, височіли пагорби, рожевіючи в сонячних променях, за ними піднімались інші, наче веселкові дуги, розчиняючись у серпанку. До міста вело багато доріг, так само широких, як і та, якою їхали хлопці.