— Це, — милувався Паккі, — найкрасивіше з того, що я бачив під час нашої подорожі.
— Згоден, — відповів Тіурі.
— Чи місто Дагонатбург таке саме?
Тіурі похитав головою:
— Ні, це значно красивіше.
— Це, мабуть, найгарніше місто у світі, — сказав Паккі.
Тіурі повторював подумки слова листа, а потім тихенько проспівав їх на мотив Паккі, той підспівував. Так вони і їхали. Але коли під’їхали вже зовсім близько і сонце стояло над містом на заході, вони замовкли.
Дорога розгалужувалася на безліч стежин, що вели до різних брам та хвірток у міській стіні зі сходу, на порослі травою стежки, витоптані кіньми, і бруковані доріжки з кам’яними сходами. Усі брами та хвіртки були відчинені, але повсюди стояли вартові, що мали дуже поважний вигляд з барвистими щитами та шоломами з пір’ям. На низьких білих стінах теж стояли чатові.
Друзі захоплено перезирнулися.
— Ми тут! — прошепотів Паккі.
— Майже, — додав Тіурі.
Вони звернули на одну з доріг і мимоволі пустили коней кроком — навколо було так багато на що подивитися. Уздовж сходинок і доріг у траві стояли колони, прикрашені скульптурами та дивними знаками.
І тут вони помітили чоловіка, який різко виділявся на тлі навколишньої краси. Старий жебрак сидів на землі неподалік брами, притулившись до колони. Він був одягнений у пошарпаний латаний плащ з каптуром, з-під якого виглядали лише ніс, довгі сиві заплутані пасма волосся та борода. Поруч лежав костур, а в руці він тримав жебрацьку чашу. Жебрак заговорив з хлопцями і попросив у них милостиню.
Тіурі дістав гаманця, отриманого від намісника. Там лишалося небагато, але він кинув усе в простягнуту чашу. Паккі також віддав усе, чим володів: свого мідного грошика.
Жебрак пробурмотів слова подяки, і друзі хотіли були вже їхати далі, але той голосно заговорив, зупиняючи їх.
— Краще б я вам не дякував.
— Чого б це? — здивувався Тіурі, який опинився ближче до нього, ніж Паккі.
— Сидиш там високо на своєму коні, мандрівнику, і жбурляєш монету, навіть не поглянувши мені в обличчя! А тепер промчиш повз мене й забудеш за мить. О, ви, сповнені нетерпіння, я вам надокучив. Так, я лишень жебрак, прикра затримка, яку, на щастя, скоро оминеш.
Тіурі поглянув на жебрака, не знаючи, що й сказати. У нього не стало духу проїхати повз нього, як він збирався. Голос старого звучав так жалісно, так гірко і безнадійно.
— Чого ж ти чекаєш? — мовив жебрак. — Проїжджай, чужоземцю. Це Унавенстадт, королівська столиця, місто, де немає бідності. Увійди до нього й забудь мене, як і всі забувають. Яка потреба поблажливо спуститися до мене, злиденного?
— Не гнівайтеся на мене! — перепросив Тіурі. — Я не хотів вас образити. Вибачте, що я поспішив і не затримався біля вас. Я віддав вам усе, що мав, і дуже хотів би допомогти, якби міг.
— А-а-а! Якщо так, тоді дякую! Ви хотіли б мені допомогти. якби могли. Я тішуся з цього. Більшого мені й не треба. Прощавайте. І нехай вам буде відплачено по заслузі. Та збудеться те, чого я вам бажаю. Прощавайте!
Він відвернувся, намацав свого костура й почав важко підводитися. Паккі поклав руку на плече Тіурі й шепнув:
— Їдьмо!
Але Тіурі не міг відвести погляд від прохача. Він відчував великий жаль до нього і раптом зрозумів, що не хоче в’їздити в місто, допоки не загляне йому в очі й не дізнається, кому подав милостиню. Хлопець зіскочив з коня, не слухаючи, що шепотів йому Паккі, простягнув руку жебракові, аби допомогти, і промовив:
— Я поспішаю, але не настільки, щоб не засвідчити, що хочу допомогти і хочу пізнати вас.
Жебрак прийняв його допомогу. Тепер він стояв навпроти Тіурі, спираючись на костур; обличчя його було майже повністю приховане каптуром і волоссям.
— Дякую, — тихо сказав він. — Ти такий, як я і сподівався. Не за гроші дякую тобі, а за те, що зараз стоїш переді мною.
— Ви хотіли подивитися на мене? — здивувався Тіурі.
Не відповідаючи, жебрак схилився ще нижче.
— Ви хотіли на мене поглянути? — знову запитав Тіурі.
Серце його забилося сильніше. Сам не розуміючи чому, він знав, що ані кроку не зрушить з місця, допоки жебрак не погляне йому у вічі. Лише пізніше він зрозумів, що відчував цієї миті: його співчуття зникло, поступившись місцем цікавості й безпідставному відчуттю напруження, неначе це було страшенно важливо, щоб жебрак подивився на нього, неначе в цей момент від цього багато залежало.
Нарешті жебрак відповів:
— І я зроблю це. дурню.
Враз Тіурі відчув небезпеку. Він навіть не дуже злякався, коли жебрак відкрив своє обличчя. Він уже знав, чиї очі зустрінуться з його поглядом — холодні, брехливі, як очі змії. Кобра! Нарешті він зустрівся віч-на-віч зі своїм ворогом, якого так довго боявся!