Жебрак висмикнув щось зі свого костура й кинувся на нього. Проте Тіурі був готовий до цього. Він відбив удар — лезо ковзнуло, ледве зачепивши його; юнак вибив з рук жебрака кинджал. проте чіпкі руки зімкнулися на його шиї, і Паккі закричав:
— Кобра!
Тіурі боровся з Коброю, відчуваючи, що той сильніше, але не боявся. Хлопцеві пощастило розімкнути пальці, що стискали горло, і тепер він намагався подужати свого ворога.
І тут наспіла допомога. Спершу Паккі, потім інші: перехожі й стражники. Кобра відпустив Тіурі й кинувся навтьоки.
— Він утікає! — заволав Паккі. — Ловіть його! Тримайте вбивцю!
Стражники вихопили мечі й кинулися навздогін, а Паккі повернувся до друга:
— З тобою все гаразд, Тіурі? Та в тебе кров!
Тіурі провів рукою по лобі.
— Дрібниці, — захекано вимовив він.
— Я так злякався, — зізнався Паккі. — Раптом побачив той кинджал і подумав... подумав...
— Я відчував, що це станеться, — відповів Тіурі. -Коли він поглянув на мене, я вже знав, хто. ні. мабуть, ще раніше.
Він бачив, як стражники наздогнали Кобру, як схопили його. Тільки тепер Тіурі помітив, що навколо юрмляться, запитуючи, що трапилося, здивовані й перелякані люди.
Стражники повернулися, ведучи із собою жебрака.
— А тепер ми хотіли б знати, що все це означає.
— Я теж хотів би знати, — пронизливо заверещав старець, — що я такого зробив, чому зі мною так поводяться?!
— Ви намагалися його вбити! — сказав Паккі, схопивши Тіурі за руку.
— Неправда! — вигукнув жебрак. — Він напав на мене!
— Брехун! — закричав розлючений Паккі. — Дивіться! Ось він, ваш кинджал, — лежить на землі. І це ви вбили посланця, посланця з Данґрії.
Жебрак намагався випручатися, але стражники міцно тримали його.
— Не розумію, про що ти.
— Дуже добре розумієте, — заперечив Тіурі спокійно.
— Ви давно вже стежите за нами, Кобро!
Дивлячись на нього з ненавистю, жебрак спробував вивільнитися з рук стражників, але не зміг. Тоді він вигукнув:
— Будь ти проклятий, Тіурі! Іди в місто, доправ королю важливу звістку. Пишайся, що так добре виконав своє доручення! Але тобі не змінити долю цієї країни: розбрат та чвари прийдуть на цю землю, вогонь спалить це місто, кров’ю просякнеться ця земля!
Тіурі аж здригнувся — не стільки від самих слів, скільки від того, як вони були вимовлені.
— Стули пельку! — перелякано й сердито крикнув один зі стражників і звернувся до хлопців: — Хто ви? Звідки його знаєте, і хто він такий?
— Він шпигун, — відповів Тіурі, — шпигун з Евіллану.
— Ви наш полонений, — сказав стражник Кобрі, — полонений короля Унавена, і підете з нами в місто.
— Якщо так, я не скажу більше ані слова.
Стражник знову звернувся до хлопців:
— Ну, а ви хто такі?
— Ми з королівства Дагоната, — вимовив Тіурі тихо,
— принесли повідомлення королю Унавену.
Стражник подивився на них здивовано і стурбовано.
— Тоді ходімо, — сказав він. — Мої люди відведуть вас до палацу.
5. Король Унавен
Нарешті юнаки потрапили до міста! Кобру повели стражники, і невдовзі він зник з очей. За мить у супроводі двох вартових юнаки були на шляху до палацу.
Тіурі майже не помічав будинків, вулиць і людей навколо. Він виструнчився в сідлі, погляд його був прикутий до вартових, що їхали попереду, вказуючи дорогу. Юнак не міг думати ні про що, окрім доручення. Незабаром завдання буде виконане, слово дотримане. Інколи Тіурі поглядав на Паккі, той також був серйозним.
Тільки коли вони під’їхали до Білої річки, що протікала містом, юнак знову почав звертати увагу на те, що його оточувало. Річка була гарна, з прозорою сріблястою водою, однак не така широка, як Райдужна. На протилежному її боці, на узвишші, стояв палац короля Унавена, зведений з білого та сірого каменю й оточений невисокими стінами з брамами, а також парками й терасами, що спускалися до води.
Хлопці пройшли дерев’яним мостом, увійшли через першу браму й зупинилися біля другої, де чергувала варта. Воїни, що супроводжували друзів, попросили дозволу увійти.
— Хто такі?
— Двоє посланців до короля Унавена.
— Проїжджайте, — була відповідь.
Біля наступної брами їм довелося спішитися. Тут також стояла сторожа, яка після коротких перемовин із солдатами відчинила браму і впустила Тіурі та Пак-кі. Воїни, що супроводжували хлопців, попрощалися з ними і поїхали.