— Ми подбаємо про ваших коней, — звернувся один з охоронців до юнаків. — Заходьте і повідомте про себе капітану варти.
Тіурі й Паккі увійшли до просторого двору, де юрмилося багато людей. До палацу вели широкі сходи. До них підійшов молодий лицар з білим щитом, схоже, це був начальник охорони.
— Чого добродіям треба? — запитав він.
— Ми просимо, щоб нас прийняв король Унавен, -відповів Тіурі.
Лицар здивувався:
— Навіщо? Хто ви такі?
— Нас звуть Паккі й Тіурі. Ми принесли важливу для короля звістку.
— Хто вас послав?
— Лицар Едвінем із Форестерре.
Молодий лицар здивувався, але сказав лише:
— Ходімо.
Вони піднялися сходами й потрапили у велику залу.
— Зачекайте тут. Я сповіщу короля про ваш приїзд. Що за звістку ви принесли йому?
— Про це я можу говорити тільки із самим королем, — відказав Тіурі, — і якомога швидше. Негайно!
— Добре, — кивнув лицар. — Я все перекажу королю. Та спершу скажи мені.
Тіурі, не дослухавши, витягнув з-під сорочки персня, що висів на шворочці, і показав лицареві:
— Ось знак, що я посланий лицарем Едвінемом. Проведіть нас до короля!
Лицар дивився на нього широко розплющеними очима.
— Гаразд, ідіть за мною.
Вони пройшли анфіладою зал, і нарешті лицар зупинився біля якихось дверей, постукав, увійшов і невдовзі з’явився знову:
— Король Унавен чекає на вас.
Тіурі хотів було увійти, та раптом побачив, що Паккі не рухається з місця. Зупинившись у дверях, він шепнув:
— Паккі, ходімо!
Паккі похитав головою.
— Та ходімо ж!
— Ні.
— Ти маєш увійти разом зі мною!
— Ні, — повторив Паккі, — ти йдеш один. Так краще.
— Король Унавен чекає на вас, — повторив лицар.
— Поквапся, — прошепотів Паккі, — не можна змушувати короля чекати.
Тіурі довелося увійти самому, хоча він і шкодував, що Паккі відмовився іти разом з ним. Переступаючи поріг, він відчув, як у нього тремтять ноги. Двері за ним безшумно зачинилися.
Покій, до якого він увійшов, був невеликим, біло-блакитним, по обидва боки прикрашеним колонами. Юнак стояв перед королем Унавеном.
Король підвівся з крісла, уважно дивлячись на Тіу-рі. Він був уже старий, зі сріблясто-білим волоссям і бородою. Одяг короля був білим, жодних прикрас він не носив, окрім вузького золотого обруча на голові. Але ніхто б не засумнівався в тому, що це король: постать його була справді королівською, обличчя — благородним і мудрим. Він нагадав Тіурі Менауреса, особливо його очі були схожі на очі відлюдника.
— Підійди ближче, віснику, — голос короля пасував його зовнішності.
Тіурі підійшов до нього і став на одне коліно, як це часто робив раніше перед королем Дагонатом.
Юнакові коштувало певних зусиль, щоб заговорити.
— Ваша Величносте, я приніс послання від Едвіне-ма, Лицаря з Білим Щитом. Та спершу мушу повідомити вам, що лицар Едвінем загинув. Помираючи, він віддав мені листа, якого я присягнувся доправити вам, і свого персня. ось він.
Король Унавен узяв персня.
— Встань! — звелів він.
Тіурі послухався.
Якусь мить король мовчки дивився на перстень.
— Це дуже сумна звістка, — промовив він повільно. -Як помер мій лицар?
— Його було вбито, Ваша Величносте, Червоними Вершниками з Евіллану.
— Лицаря Едвінема вбито. вершниками з Евілла-ну! — повторив король. — Боюся, це не єдина погана новина. Дай мені листа, віснику.
— Ваша Величносте, його в мене більше немає. Лицар Едвінем велів знищити листа в разі небезпеки, аби його не відібрали, і мені довелося це зробити. Та я вивчив текст напам’ять.
Король уважно поглянув на нього й несподівано запитав:
— Хто ти, віснику?
— Мене звати Тіурі, Ваша Величносте.
— Добре, Тіурі, говори. Я слухаю.
Тіурі з жахом зрозумів, що не знає, що має говорити! Він не міг згадати ані слова! Жодного слова з листа, якого так часто повторював про себе. Неймовірно! Треба заспокоїтися — і слова повернуться до нього. Ті-урі заплющив очі, гарячково намагаючись пригадати текст, проте в голові було геть порожньо. Він похолов: забути текст листа!
Тіурі знову розплющив очі й поглянув на короля. Чи не виявляє той нетерпіння? Потім опустив голову, відчуваючи, що червоніє від сорому. Він мусить згадати. Мусить!
І раптом таки збагнув — адже Паккі також вивчив листа! І навіть придумав мелодію. Мелодію. Тіурі почав наспівувати її подумки, і слова одразу ж повернулися. Піднявши голову, він спіймав здивований погляд короля Унавена.