Він увійшов до кімнати, де за прядкою сиділа стара жінка.
— Пані Міріан, — сказав він, — я привів гостей, почесних гостей короля.
Жінка підвелася і підійшла до них. На ній була проста сіра сукня, на поясі висіла в’язка ключів, що дзвеніли при кожному русі. Привітне обличчя прикрашала білосніжна хустка з безліччю рясних складочок.
— Подбайте про них, пані, — сказав лицар і обернувся до юнаків: — Я маю повернутися до короля, та ми ще побачимося. Зі спокійним серцем передаю вас під опіку пані Міріан.
— Що за поспіх, лицарю Івейне, — заговорила жінка. — Ти навіть не познайомив мене з нашими юними гостями. Хто вони й звідкіль?
— Це Тіурі й Паккі. Вони — вісники й прибули здалеку.
— Ласкаво просимо, Тіурі й Паккі, — лагідно промовила жінка. — Сподіваюся, ви принесли добру звістку.
— Дай Боже, — відгукнувся лицар. — Незабаром ми дізнаємося, що то за звістка.
Він вклонився і вийшов.
Тіурі глянув йому вслід. Молодого лицаря звати Івейн — так само, як і лицаря із замку в Місячних пагорбах. Чи не родичі вони, бува? Можливо. Хоча лицар Івейн нагадував йому не лише власника замку Білого Місяця, а більше когось іще.
— Тіурі й Паккі, так-так, — промовила пані Міріан. -Звідки ви?
— З королівства Дагоната, пані, — відповів Тіурі.
— І правда, здалеку. Але розпитування допоки відкладемо. Ну й вигляд же у вас!.. Ви, певно, втомилися у довгій мандрівці?
— Так, пані, — кивнув Паккі. — І від нових вражень, захоплення, здивування. й усього іншого.
— У нас ви відпочинете й наберетеся сил, — пообіцяла пані Міріан. — Ходімо.
Найперше вона запропонувала хлопцям скупатися і принесла кожному новий одяг: сірі штани, білу сорочку й коротку попелясту камізельку, прикрашену вишивкою.
Коли хлопці вдягнулися, вона зауважила:
— Ну, тепер ви маєте вигляд тутешніх зброєносців.
— Зброєносців, — пробурмотів Паккі.
— Помилуйтеся-но, — і пані Міріан підвела їх до дзеркала з полірованого металу.
Тіурі трохи здивовано вивчав своє відображення. Відтоді як він востаннє бачив себе в дзеркалі, минуло чимало часу, і тепер було добре помітно, що він змінився, і не лише схуд: його обличчя обвітрилося, а головне — погляд став іншим, серйознішим.
Паккі вивчав себе широко розплющеними очима.
— Я вперше можу себе так добре роздивитися. Як на мене, вигляд доволі дивакуватий, надто в цьому одязі. Мабуть, він мені все-таки не пасує.
Вони вийшли за пані Міріан у галерею з колонадою і сіли на лавку. Внутрішній двір був надзвичайно мальовничий: там цвіли білі ромашки і блакитні дельфі-ніуми, а посеред двору шелестів водограй.
— Наче уві сні, — видихнув Паккі. Ми справді в палаці короля Унавена?
— Так-так, — засміялася пані Міріан. — Лицар Івейн запитував, чи бажаєте ви пообідати в його товаристві. Пообідаєте — і відчуватимете себе ліпше.
— Лицар Івейн, — пробурмотів Паккі. — У вашому королівстві є й інші лицарі Івейни?
— Так, — відповіла пані Міріан. — Цей лицар — молодий Івейн. Він син лицаря Івейна з Місячних пагорбів. Дивіться, он саме іде його зброєносець, щоб супроводити вас до нього.
Друзі підвелися. Тіурі подякував пані Міріан за гостинність.
— Не треба дякувати, — заперечила вона. — Я приготую для вас кімнату, тож зможете піти спати, щойно захочете. А зараз — смачного.
Коли юнаки йшли за зброєносцем лицаря Івейна, Паккі прошепотів:
— Мені от цікаво лише, як Кобра опинився біля воріт раніше за нас. якщо він був ув’язнений у Місячних пагорбах.
— Чш-ш-ш! — спинив його Тіурі.
Ім’я «Кобра» не пасувало цьому довкіллю, — вважав юнак, — до того ж, його вже мало хвилювало, як той опинився біля воріт. Кобру спіймано й переможено, найдужче Тіурі хотілося б ніколи більше не чути про нього і не бачити його.
Лицар Івейн очікував їх у просторій кімнаті, обшитій червоно-каштанового відтінку деревом, з великими вікнами збоку. Лицар зняв свого шолома, і тепер Тіурі збагнув, на кого він схожий — на Евейна, наймолодшого із Сірих Лицарів.
Лицар доброзичливо їх привітав і запросив до столу біля вікна. На накритому білою лляною скатертиною столі стояв гарний посуд, виблискували вишукані коштовні келихи. За вікнами хлопці могли бачити квітучі королівські сади й Білу річку. Зброєносець приніс тарелі з їжею, налив усім вина і зник. Лицар Івейн сів за стіл разом з гостями, проте їжі не торкнувся. Він був чемний з гостями, але, здавалося, чимось переймався.
— Я вже чув, — сказав він нарешті, — що лицар Ед-вінем загинув. Непереможного перемогли підступом. Це скорботна новина для багатьох.