Лицар Івейн не ставив друзям запитань, і Тіурі подумав, що він, можливо, знає вже більше, аніж вони. Зрештою, їм досі не був відомий зміст листа! У нього раптом зник апетит, і він відчув себе страшенно пригніченим.
— Ви, мабуть, втомилися, — сказав лицар Івейн. — Я чув, що ваша подорож була небезпечною, від самого королівства Дагоната. — Він трохи помовчав і продовжив: — Вам, можливо, не хочеться говорити про свою подорож, але я хотів би дещо запитати. Якщо ви з королівства Дагоната.
— Запитуйте спокійно, — відказав Тіурі.
— У мене є брат. Свого часу король Унавен послав його до вашої країни з повідомленням королю Дагона-ту про дружбу. Було це ще перед Днем літнього сон-цевороту, і він мав скоро повернутися, та ми звідтоді нічого про нього не чули.
— Чи не лицарем Евейном звуть вашого брата? — запитав Тіурі.
— Так, це його ім’я! Звідки ти знаєш?
— Ви схожі на нього, — Тіурі усміхнувся, — чи він на вас.
Він розповів, що лицар Евейн приєднався до Сірих Лицарів, які присягнули помститися за смерть лицаря Едвінема і, розповідаючи, узагалі забув про їжу.
Лицар Івейн уважно слухав: він хотів знати все і про Сірих Лицарів, і про обставини смерті лицаря Ед-вінема.
— Я радий чути, що з моїм братом не трапилося нічого лихого, і батько буде радий. Тепер мені принаймні зрозуміло, чому він досі не повернувся.
Цієї миті увійшов зброєносець.
— Лицарю Івейне, король Унавен просить вас до себе.
Лицар одразу ж підвівся.
— Перепрошую, — вибачився він, — ми побачимося знову, щойно з’явиться нагода. Ви можете перебувати в палаці як удома. Якщо вам щось знадобиться, звертайтеся до пані Міріан. Ваш приїзд, знаєте, дещо збурив тутешній спокій, одразу з’явилося стільки справ! До побачення.
Він пішов, а хлопці ще певний час сиділи мовчки, дивлячись у вікна. Сонце сідало — і все довкола було осяяне жовтогарячим світлом. Тепер і вони помітили збентеженість, яку, за словами лицаря Івейна, спричинили при дворі: мостом туди й назад снували вершники, у палаці повсякчас було чутно кроки та гучні голоси й звуки наказів.
— Що ж усе-таки було в тому листі? — пошепки спитав Паккі.
— Це все ще секрет, — зітхнув Тіурі. — Напевне, щось про небезпеку з Евіллану чи про зраду. Але що саме — не знаю.
— Що зараз робитимемо? — запитав Паккі. — Прогуляємося палацом? Я точно не зможу заснути.
— Краще садом, — промовив чийсь голос позаду.
Від несподіванки хлопці здригнулися й озирнулися. У дальньому кінці кімнати стояв тендітний юнак, одяг якого вигравав усіма барвами райдуги. Вони навіть не помітили, як він увійшов.
— Сад чудовий. Ви можете сісти на стіну й споглядати звідси, не завдаючи собі клопоту.
Продовжуючи говорити, він підійшов ближче, і кожний його рух породжував ніжний передзвін. Тепер хлопці побачили, що він зовсім не юнак, хоча невисокий і тендітний. Його вік важко було визначити: десь від тридцяти до п’ятдесяти років. Худорляве, глузливе обличчя з проникливими чорними очима, на голові — білий ковпак з бубонцями.
— Добрий вечір, — промовив він, вклоняючись. — Я Тирилло, блазень короля Унавена, дурість, що служить мудрості. Зараз не час для жартів, тож запрошую прийняти мене в компанію й посидіти разом в саду, поговорити чи помовчати, як захочете.
Він підійшов до одного з вікон і спритно вистрибнув назовні. Тіурі та Паккі подалися за ним. Вони пройшлися садом, всілися на низькій стіні і певний час мовчки дивилися на річку й на ту частину міста, що була за нею. Потроху сутеніло, і тут і там запалювали вогні. Блазень ворухнувся — і бубонці на його ковпаку задзеленчали.
— Жив колись чоловік, який побачив веселку, пречудову райдугу. Вона стояла в небі, наче високий вигнутий міст, а кінці її спиралися на землю. Якось чоловік вирішив: «Поїду-но я до краю веселки, щоб нею, як мостом, потрапити на інший бік землі.»
— Я раніше теж хотів так спробувати, — прошепотів Паккі. — А що було потім?
— Він вирушив у дорогу, — оповідав блазень, — і дуже довго подорожував. Мандрував містами і селами, полями й пустелями, стрімкими річками й густими лісами. І тішився наперед тим, що побачить. Там, де закінчується веселка, справді має бути дивовижно прекрасно. Що ближче він підходив до своєї мети, то дужче до неї прагнув. Та ось він прибув до місця призначення — і веселка зникла, а місцина була така сама, як і будь-яке інше місце на землі. І чоловік дуже засмутився. Та потім згадав, як багато краси побачив на своєму шляху, скільки всього пережив і дізнався. Тоді він ще не знав, що сенс не в самій веселці, а в її пошуках. Він повернув назад з легким серцем і дорогою додому казав собі, що в його житті ще неодмінно будуть веселки. І справді: варто було йому повернутися, як він побачив над своїм будинком нову райдугу.