Выбрать главу

— Це кінець? — поцікавився Паккі.

— Так.

— Чому ви розповіли нам цю історію? — запитав Тіу-рі, підозрюючи, що блазень зробив це навмисне.

— Просто так. Це стара, усім відома притча. Усі блазні однакові: без кінця переповідають старі історії.

Вони знову замовкли. Тоді чоловік почав тихенько наспівувати, і Тіурі впізнав пісню, яку співала панночка Лавінія в замку Містеринат:

Ось мчить, мов вітер, граф Едвінем, Полишивши батьків дім, Форестерре, І сонячне світло щит відбиває -Щит білий, мов сніг на високій горі.

Блазень обірвав пісню й мовив:

— Ти відчуваєш себе дивно, ти розгублений: доручення виконане, а іншого тобі ніхто не дав. І тобі цікаво, що було в тому листі, який ти так довго носив на грудях. Але що там було — не важливо! Важливо тільки те, що ти доправив його до короля, що ти виконав свою присягу, мужньо й наполегливо, і жодні небезпеки не зупинили тебе.

Тіурі поглянув на нього й зрозумів, що блазень має рацію. Тепер відчуття розгубленості повністю зникло

— і він заспокоївся.

— Ох, — зітхнув Паккі. — А тепер би я поспав.

Блазень зістрибнув зі стіни.

— Ось найрозумніше рішення з усіх можливих. Імовірно, невдовзі вам знову доведеться багато чого зробити. А поки що лягайте-но спати. Я відведу вас до пані Міріан.

Вони пішли уже майже темним садом назад, до палацу.

— Хто така пані Міріан? — запитав Паккі блазня.

— Вона веде господарство палацу, — пояснив той.

— Стежить, аби було вдосталь їжі на столі й свіжа постільна білизна. Вона безперечно найважливіша людина в палаці.

У внутрішньому дворі вони зустріли лицаря Івейна.

— Я вас шукав, — сказав той. — О, то ви, я бачу, у гарній компанії. Хотів попрощатися. Король посилає мене з дорученням на південь. Отже, вирушаю негайно.

— До кронпринца? — запитав блазень.

— До нього. Прощавайте. Якщо ти, Тіурі, побачиш брата раніше за мене, передай йому моє шанування. Усього найкращого тобі, Тирилло.

— Будемо сподіватися, що «все найкраще» виявиться ще й «усім приємним», — зауважив блазень. — А вони не завжди з’являються разом! Та, без жартів: мої добрі побажання тобі, Івейне, і нехай сонце сяє на твоєму білому щиті.

Лицар Івейн пішов, а Тирилло привів друзів до пані Міріан. Вона була начебто заплакана, проте жодного слова не зронила про свій смуток.

— Кімната для вас готова. Ходімо.

Тирилло побажав друзям доброї ночі, і пані Міріан відвела їх до кімнати. Скоро вони вже міцно спали на м’яких перинах та білосніжних простирадлах.

7. Кобра — востаннє

Наступного ранку в міському кафедральному соборі відслужили урочисту месу, присвячену пам’яті лицаря Едвінема, графа Форестерре. Тіурі й Паккі також були на ній присутні. Потім вони поснідали в королівському палаці в товаристві пані Мірі-ан, Тирилло й інших придворних. У палаці оголосили жалобу у зв’язку зі смертю найхоробрішого з паладинів. Тривога та стурбованість відчувалися повсюди. Друзі чули розмови про підступну зраду Евіллану, але правди ніхто, начебто, не знав, чи то не хотіли говорити.

Після сніданку хлопці походжали палацом. Там було на що подивитися.

— Навіть король Дагонат не мав такого палацу, — зауважив Тіурі.

Зали з витончено оздобленими колонами та блакитними стелями із золотими зірками змінювалися залами з вітражними вікнами й стінами, розписаними зображеннями героїв та святих. Підлога, викладена кольоровою мозаїкою, мармурові сходи; повсюди скульпту-ри з дерева, бронзи та каменю. Усе це пасувало між собою, створюючи вишуканий інтер’єр.

Інколи хтось із мешканців палацу підходив поспілкуватися з юнаками, та ненадовго: усі були заклопотані. До палацу весь час заходили люди: посланці, лицарі, воїни — і знову кудись вирушали.

Нарешті друзі вийшли до саду й повсідалися на стіні, де напередодні ввечері сиділи з блазнем. Вони милувалися садами, що терасами спадали аж до річки, водограями, деревами і квітами; вони роздивлялися людей, які проїздили мостом до палацу. Серед них було багато лицарів з білими щитами і в різнобарвних обладунках. Паккі не міг відвести очей від цього видовища.

— Дивись-но! — вигукнув він раптом, вказуючи на лицаря, що мчав на баскому білому коні, який, здавалося, був занадто норовливий для вершника, і тому ледь вдавалося його приборкувати.

А втім, так тільки здавалося... бо лицар, вправно утримуючи коня за повід, промчав мостом, немов штормовий вихор. Він був без шолома, у руці тримав білого щита, його плащ розвівався і був подібний до райдуги.