— Його розпущене волосся золотаве, як призахідне сонце, а очі — блакитні, як море, — несподівано пролунало в них за спиною. Це був Тирилло.
— Хто це? — запитав Паккі, милуючись лицарем, який тим часом зіскочив з коня і зник у палаці.
— Марвен з Ідуни, прозваний Сином Морського Вітру, — відповів блазень. — Його коня звуть Іданвен, і це один із найкращих коней у королівстві. Брат цього коня — Арданвен, Нічний Вітер, ним володів лицар Едвінем.
Тіурі раптом подумав, що, напевне, такий самий вигляд мав лицар Едвінем, коли був живий і мчав на своєму коні через Унавенстадт. Власне, він зовсім не був схожий на лицаря Марвена, проте чимось вони все-таки нагадували один одного.
— Проте, я прийшов до вас не для того, аби розповісти про це, — продовжував блазень. — У мене до вас три справи. Перша: вас незабаром очікують у короля.
— О! — радісно вигукнув Тіурі.
Вони з Паккі бачили короля Унавена лише вранці, у соборі. Тож він про них не забув.
— Ще я маю передати вам привіт від Варміна, воїна з переправи через Райдужну річку на сході, — продовжував Тирилло.
— Від Варміна? — здивувалися хлопці.
— Так, він прибув минулої ночі і розповідав довгі й заплутані історії. Щось про посланця, який побував у лицаря Івейна в Місячних пагорбах і збрехав. Ви ще про це почуєте. Він хотів сам з вами поговорити, але король ще до схід сонця відрядив його назад з листом до намісника.
— Гаразд, але як міг той посланець розповідати, що Кобру спіймали, коли той чатував на нас тут? — перепитав Паккі.
— Кобра! Це третє, про що я маю вам сказати. Ви повинні піти до судді й детально розповісти все, що вам відомо. Це називається — дати свідчення. Тобі, я бачу, не дуже хочеться це робити, — помітив він вираз обличчя Тіурі, але треба. І негайно.
— Ми готові, — сказав Тіурі.
— Гаразд. От що, я вас туди відведу. Суд та в’язниця за рікою, на площі. За одним рипом і місто подивитеся.
— На вулицях було доволі людно, і їм доводилося часто зупинятися, бо Тирилло привертав загальну увагу. У своєму обтислому барвистому одязі та білому ковпаку з бубонцями блазень мав напрочуд дивний вигляд.
— Он іде блазень короля! — вигукували люди. — Розкажи що-небудь, Тирилло! Не обов’язково, щоб було смішно.
— Чого ж не розказати? — відповідав блазень. — Погляньте довкола і скажіть мені: чи не прекрасне сьогодні наше місто? І ви зрозумієте, що воно красивіше, ніж завжди. Це тому, що ми відчуваємо можливу небезпеку. Людина усвідомлює, як сильно вона любить щось, лише під загрозою це втратити.
— Тирилло, а правда, що буде війна? — запитували його.
— Усе, що ви маєте дізнатися, почуєте свого часу. Це правда — у нас є ворог, але ім’я його я поки що не хочу називати.
— Евіллан... — загомоніли люди.
— Довіртеся нашому королю, — порадив блазень.
— Тоді заспівай нам що-небудь, Тирилло. Наші серця в журбі, розвесели нас.
— Я не можу позбавити вас журби. Вряди-годи треба й пожуритися, аби більше цінувати радість. Подібно до того як сонячний день має уриватися дощем. Прощавайте.
Він відвів друзів до великої будівлі, розташованої на прекрасній площі.
— Заходьте всередину. Я зачекаю на вас тут.
Хлопці увійшли, і їх одразу провели до судді, одного з лицарів Унавена. Він уже чекав на них і знав від короля про доручення Тіурі і про те, що він повідомив. Та наразі він цікавився Коброю. Друзі відповіли на всі його запитання. Врешті він сказав:
— Дякую. Кобра взагалі відмовився говорити. А втім, можливо, заговорить, коли побачить вас. Я звелю привести його.
Ввели Кобру. Він не був ані скутий, ані зв’язаний, але його супроводжували двоє озброєних воїнів. Він уже не був подібний до старого жебрака; сиві косми зникли, і тепер у нього було коротке світло-каштанове волосся. Упізнати його можна було лише по очах. Побачивши друзів, Кобра здригнувся.
— Ну що, — промовив він уїдливо, — вам мало того, що мене ув’язнили? Треба було ще прийти, щоб із насолодою подивитися на переможеного ворога? — І звернувся до Тіурі: — Пишаєшся собою, звісно. О-о, такий хоробрий лицар, яке небезпечне доручення виконав! А що за доручення, власне? Якогось листа відвезти до короля! У такенну далечінь мчати, ризикувати життям. а навіщо? Що в ньому важливого, у листі тому? Чого король ще не знає? Цілими днями мчать до нього посланець за посланцем, і кожен думає, що доправляє щось особливе. Ото сміху. — і Кобра засміявся, фальшиво, неприємно: — Га-га-га-га!