Тіурі знов роззирнувся навколо — нікого. Він подумав, що не так уже й небезпечно їхати дорогою, до того ж швидше й простіше, аніж продиратися лісом. Так розпочав він свій шлях на захід.
Кінь мчав швидко й немовби зовсім не втомлювався. Та Тіурі з прикрістю відчув, що сам насилу тримається в сідлі. Стукіт копит болісно відлунював у голові, очі застилало — і він бачив усе навколо наче в тумані. Наостанок Тіурі стало так зле, що він злякався, що впаде з коня. Юнак натягнув повід, звернув до лісу й зіслизнув з сідла на землю. Йому здавалося, що верхівки дерев хитаються й набувають чудернацьких форм, а туман стає ще густішим. Тіурі ліг долілиць і ткнувся обличчям у холодну траву.
З часом йому ставало дедалі ліпше. І раптом він усвідомив, що страшенно голодний і хоче пити. Тут юнак згадав, що не їв і не пив уже більше доби, з учорашнього ранку. Він сів і озирнувся. Треба поїсти, аби відновити сили. Та де ж узяти ту їжу? Пошукати ягід чи корінців? Тіурі глянув на коня, який спокійно ласував травою неподалік. Погляд впав на торбу, приторочену до сідла. Може, там знайдеться щось? Він підвівся й розв’язав її. Кінь зацікавлено підняв голову, але з місця не рушив. У торбі було небагато: два кусні черствого хліба, щось загорнуте в шкіру і скребло для коня. Тіурі зрадів хлібові і почав його гризти. Кінь дивився на нього, наче очікував, що і його почастують.
— Хліб, звісно, призначався для тебе, — зізнався Тіу-рі, — та гадаю, ти не заперечуватимеш, якщо я його з’їм. Я не їм трави, як ти.
Йому здалося, що кінь дивиться на нього з розумінням. Хлопець відгриз ще кусень і відчув, що пити хоче більше, аніж їсти. Тримаючи вороного за повід, він запропонував:
— Ходімо, пошукаємо воду — джерельце чи струмок.
Певний час вони так і йшли лісом: Тіурі попереду, а кінь за ним, та згодом помінялися місцями — і кінь повів Тіурі. Саме так вони підійшли до вузенького струмочка, що дзюркотів поміж високої папороті. Хлопець ліг на землю, щоб напитися. Потім підвівся і звернувся до коня:
— Ти — диво! Ти з породи коней, якими за давніх часів володіли славетні лицарі. Таких оспівують менестрелі. Ти все розумієш, ти розумний, як людина. Ти привів мене до води, дякую тобі!
Тіурі знову витягнув хліб із торби й відкусив шматок, та цього разу поділився з конем. Решту розділив на дві частини й поклав до торби. «Половину на вечір, половину на ранок, — подумав він. — А потім самому доведеться подбати про їжу».
Тіурі витяг з торбини шкіряний згорток і обережно розгорнув. Там лежали кремінці.
— Вони нам ще знадобляться, — пробурмотів хлопець, ретельно складаючи й ховаючи кремінці. — І скребло теж, — звернувся він до коня. — Не знаю, як тебе звати. Називатиму Вірним Помічником або Добрим Кавалером. Я радий, що ми стали друзями, намагатимуся бути гідним твого хазяїна.
Хлопець приліг на землю і став думати про Чорного Лицаря з Білим Щитом. «Яким було його справжнє ім’я? Навіщо він приїхав до королівства Дагоната? Про що йдеться в листі?» Тіурі крізь сорочку намацав листа. У жодному разі не можна його загубити. Потім подумав про шлях, який доведеться подолати: лісом, уздовж берега Блакитної річки, а там горами — на захід. Пора їхати. Але не Великою Дорогою — там його одразу помітять. Краще лісом, уздовж дороги, аби не заблукати.
Тіурі трохи відпочив і підвівся. Хліб і вода підкріпили його сили, хоча він залюбки перехопив би ще чогось. Довго їхав він уздовж дороги, злізаючи з коня і долаючи пішки ті місця, де важко було проїхати. Іноді він наближався до дороги, і йому дуже кортіло виїхати на неї: «Так було б значно швидше!» Одначе виїздити на Велику Дорогу було не варто, адже нею прямували вершники, а також лісоруби із сокирами. Вони нічим не загрожували, але якби побачили Тіурі, то могли б розповісти про нього ворогам.
Пополудні він натрапив на яблуньку-дичку. Більшість яблук на ній, на жаль, були зеленими, та він усе-таки зірвав декілька: трійко кинув до торби, одного з’їв, хоча воно було тверде та кисле.
Коли сонце скотилося до верхів’їв дерев, юнак від’їхав подалі від дороги, шукаючи місце для ночівлі.
На невеличкій, зарослій травою галявині Тіурі припнув коня до дерева, зняв вуздечку, розсідлав його і обтер своїм обторганим плащем. Потім повечеряв хлібом з яблуком. Тим часом стало прохолодно. Хлопець простелив кінську попону, ліг, загорнувся в неї і, глянувши на коня, пробурмотів:
— Добраніч. Збуди мене в разі чого.
Він заплющив очі, стомлений довгим, виснажливим днем, й одразу заснув.
2. Дурник з Лісової Хижі