Тирилло взяв друзів під руки й повів до палацу.
— Я все-таки заспівав їм, — прошепотів він. — Це та малість, яку я можу для них зробити.
Коли вони повернулися до палацу, Тирилло відвів хлопців до короля. Цього разу король був не один, у нього сидів лицар Марвен. Познайомивши юнаків з лицарем, король люб’язно запропонував їм сісти. Тирил-ло наповнив п’ять келихів вином і примостився біля ніг короля. Тіурі помітив, що лицар Марвен носить такий самий перстень, який був у лицаря Едвінема, і зрозумів, що він теж належить до найвірніших паладинів короля.
— Я запросив вас, — сказав король, — аби ще раз поговорити з вами й почути розповіді про ваші пригоди. Не треба ніяковіти, говоріть вільно.
І друзі почали розповідати, спершу коротко, потім з подробицями. Король уважно слухав і ставив багато запитань. Він зумів так розговорити юнаків, що вони розповіли йому більше, аніж будь-кому. Юнаки згадали і про старого, який викликав Тіурі з церкви. Це, звісно, був Вокія — зброєносець лицаря Едвінема.
Король Унавен попросив Тіурі після повернення до королівства Дагоната спробувати розшукати старого.
— Подбай, щоб у Вокії було все, що він забажає. Сподіваюся, він зможе повернутися сюди чи до Форестерре. Боюся лишень, що вік та туга за загиблим сеньйором виснажили його. — І додав: — Дякую вам, Тіурі й Паккі, ще раз. Я дуже хотів би нагородити вас, та немає нагороди, рівноцінної тому, що зробили ви для мого королівства.
— О, це не обов’язково, Ваша Величносте, — відказав Тіурі.
— Знаю. Я дам вам лише дещо на згадку, хоча і так не забудете всього, що пережили. Лицарю Марвене, чи не покажете ви нам мечі?
Лицар передав королю два прекрасних мечі.
— Кожному по мечу, — мовив король. — Упродовж багатьох століть ці мечі належали моєму родові.
— Їм понад тисяча років, — додав лицар Марвен, — та вони все такі ж гострі.
Король вручив мечі Тіурі й Паккі.
— Здіймайте ці мечі лише на благо, — напучував він. — А ось і персні для вас — не такі, як у найвірніших моїх паладинів, ви замолоді ще для цього, а невеличкі, витончені, такі я дарую своїм підданим, коли посвячую їх у лицарі, і хоча ви не мої лицарі, отримаєте їх також.
Хлопці подякували королю.
— І ще одне. Ти розповідав, Тіурі, що Арданвен прийняв тебе як свого хазяїна. Тож відтепер і надалі він буде твоїм.
— Дякую, Ваша Величносте, — зрадів Тіурі.
— Дякуй не мені, Арданвеном я не розпоряджаюся. Він сам обирає собі господаря. Чи не так, лицарю Марвене?
— Так, володарю, — відповів той. — Так само як і мій кінь, Іданвен, Вранішній Вітер, брат Арданвена. — І він підморгнув Тіурі.
Король Унавен підвівся. Тіурі зрозумів, що розмову завершено, і теж підвівся. Паккі — за ним.
— Можливо, у тебе є ще якісь запитання? — звернувся король до Тіурі.
«Звідки він знає?» — здивувався той і нерішуче запитав:
— Я. я, Ваша Величносте.
— Що?
— Ваша Величносте, про що було сказано в листі, яке я доправив? — запитав Тіурі й тут-таки пошкодував про сказане. Нечемно запитувати про те, що мало залишатися таємницею.
Проте король не розгнівався.
— Я поки що не хочу про це говорити, — відповів він серйозно. — Незабаром сам про все дізнаєшся. Певно, вже завтра.
— Меч! — захоплено вимовив Паккі. — Справжній меч! І який!
— Пречудовий, — підтримав його Тіурі. — Поглянь, на ньому викарбувані фігурки та ім’я короля Унавена.
— Якщо чесно, мені трохи моторошно мати таку річ. Не впевнений, що це для мене — ходити з таким мечем. Я повісив би його над ліжком, милувався б. А от перстень носитиму завжди.
Юнаки сиділи поруч біля водограю в маленькому внутрішньому дворику.
— Як тобі тут, подобається? — запитав Паккі трохи згодом.
— А тобі?
— О, тут дуже гарно, але я відчуваю себе трохи ні в сих ні в тих. Можливо, для мене всього цього забагато. Поважні лицарі з білими щитами й сяючими каблучками. І сам король! Що ти думаєш про нього?
— Великий король, — неквапом промовив Тіурі. -Старий, але все ще міцний і хоробрий; могутній правитель і водночас доброзичливий; викликає загальне захоплення, проте сам не запишався й не став гордовитим.
— А мені він досі нагадує Менауреса. Тому я й не зніяковів перед ним. Бо в іншому разі.
— Так, — кивнув Тіурі. — Відлюдник, безперечно, схожий на нього, чи він на відлюдника.
— А король Дагонат теж такий?
— Ні, — відповів Тіурі, подумавши, — король Дагонат молодший. Він войовничий, сильний, справедливий, просто, я думаю, не такий. не настільки мудрий, як король Унавен. Дуже важко судити про таких людей. Дагонат — мій король, король моєї країни. Я люблю його, він гідний пошани, і я дуже хотів би стати його лицарем.