— Тепер ви знаєте, що принц Евіллану все ще наш ворог. Ніколи не правитиме цим королівством така підступна людина! Це мій син, і я люблю його, але він -негідник. Горе прийшло б до цієї країни, якби він став її королем!
«То он воно що», — подумав Тіурі. Він перевів погляд з короля на людей у залі. На їхніх обличчях читалися жах, обурення й відраза. Тіурі знову поглянув на короля і зрозумів, що той не лише розгніваний, а ще більш — засмучений.
Король Унавен продовжував говорити:
— Тепер ми знаємо про його намір, і він ніколи не зможе здійснити свого підступного плану. Невдовзі і він дізнається, якщо ще не знає, що нам усе відомо. Він убив двох моїх лицарів, аби зберегти свої плани в таємниці. Що стало з іншими — лицарями Аргоратом, Марсином та Даровіном, — нам досі невідомо, тільки б не найгірше. Проте, панове, тепер ми знаємо достатньо. План правителя Евіллану провалився — він уже не пропонуватиме нам миру. Гадаю, тепер спробує узяти силою те, чого не спромігся і вже ніколи не спроможеться отримати хитрістю. Переконаний, що тепер він знову візьметься за зброю. Тож слід готуватися до оборони.
Мені довелося повідомити вам надто прикрі новини, — завершив король, — але є й одна добра: ми знаємо, де криється небезпека. Й усі будемо боротися за потреби. Чи готові ви до цього?
Усі лицарі разом вихопили з піхов свої мечі — і зала раптом перетворилася на ліс блискучих клинків: так вони вшанували свого короля.
Потім почалось обговорення підготовки до захисту країни, і Тіурі з Паккі вже не було серед присутніх — це їх не стосувалося.
Юнаки залишили палац і вирушили містом.Трохи згодом вони стояли на одному з мостів через Білу річку й обговорювали почуте. Потім замовкли й у задумі дивилися на прозору воду.
Тіурі думав про зброєносця, який приїхав у королівство Унавена зі звісткою про лицаря Андомара. Здавалося дивним, що він не єдиний, хто отримав таке саме завдання, що і в того були схожі страхи, що й він так само радів виконаному обов’язку. Чи знайшов він собі такого ж вірного друга? Тіурі повернувся до Пак-кі. Той вдивлявся кудись на захід, за течією річки.
— Десь там має бути море, — промовив він. — Я й справді хотів би туди попливти.
— І я теж, якби в нас був час.
Щойно вимовивши це, Тіурі зрозумів, що часу в нього геть немає. І залишатися тут довше не можна: король Дагонат чекає на нього. Наразі не залишилося нічого, що його затримувало б. Доручення виконане.
— Якби в нас був час. — повторив він. — Та я мушу повернутися до короля Дагоната.
— Розумію. Коли хочеш виїхати?
— Якомога швидше, якщо це можливо. Завтра.
— Гаразд. Тоді завтра.
— Чи ти хочеш трохи затриматися?
— Я їду з тобою, — відказав Паккі.
Вони помовчали. Тоді Паккі запитав:
— Тобі хочеться повернутися?
— І так і ні. Я б не відмовився побути тут ще трохи, щоб усе краще роздивитися, проте й додому вже кортить. Дурня, правда?
— Ні, — заперечив Паккі. — Я відчуваю те саме. Одна моя частина хоче залишитися тут, а інша прагне назад в гори.
— Мені здається, що королівство Дагоната страшенно далеко, — продовжував Тіурі задумливо. — Інколи я відчуваю, що там за час моєї відсутності все змінилося.
Власне, відтоді як він вирушив у дорогу, минуло навіть менше місяця. А скільки всього сталося за цей час.
Паккі помахав рукою:
— Прощавай, Унавенстадте.
— Ні, скажемо: «До побачення!» Я точно знаю, ми сюди ще не раз приїдемо.
Юнаки повернулися до палацу. Зустріч завершилася, і в одній із зал вони побачили Тирилло в оточенні лицарів і зброєносців.
— Так, Тирилло! — вигукнув один із лицарів. — Зараз ти нам давав урок, бо ми наважилися на великі справи, та я чув, що ти також маєш намір виступити разом із військом, щойно почнуться битви.
— Певна річ, — відповів блазень. — Мусить же хтось за вами доглянути!
— Яку ж зброю ти візьмеш із собою, Тирилло? — трохи насмішкувато запитав другий.
— Свого блазенського патичка, щоб бити нас по пальцях, — мовив Марвен з Ідуни, — і своє блазенське базікання для підтримання нашого бойового духу.
Хоча він і сказав це насмішкувато, та було зрозуміло, що мав на увазі серйозні речі.
— Так, — погодився з ним другий лицар, — Тирилло має бути з нами, коли ми станемо на герць зі злом.
— Добре сказано, лицарю, — зауважив блазень. — Лише пам’ятайте: те, що ви стаєте на двобій зі злом, не робить вас самих кращими! Добро і зло — вороги, але вони можуть бути поруч. Взяти хоча б нашого кронпринца й правителя Евіллану, вони — брати, сини одного батька.