Тут він помітив Тіурі й Паккі й сам себе увірвав:
— А ось і наші друзі. Ви вже почуваєтеся в нашому місті як удома?
— Так, Тирилло, — відповів Тіурі.
— І нині тобі знову, на жаль, пора в дорогу.
— Так, — кивнув Тіурі. Він більше не дивувався, що блазень читає його думки. — Чи можемо ми сьогодні поговорити з королем?
— Ходімо до нього. Він має трохи часу.
Хлопці рушили слідом за Тирилло, і Тіурі подумав: «Тепер я ще краще розумію, чому він носить іскристого персня. Не лише тому, що мудрий та життєрадісний, а й через те, що вміє утримувати лицарів від марнославства».
Друзі повідомили королю Унавену, що вирішили їхати якнайшвидше.
— Ви маєте рацію, — мовив король. — Ви піддані короля Дагоната. Тепер, Тіурі, коли ти виконав доручення
й дотримав присяги, маєш усе розповісти своєму королю. І цього разу ти будем моїм вісником. Я передам тобою листа для короля Дагоната. Не лякайся: це, звісно, важливе послання, але з ним не пов’язана жодна небезпека.
Тіурі усміхнувся:
— Радий служити, Ваша Величносте.
— А ти, Паккі, — запитав король, — як далеко йдеш зі своїм другом? До Великих гір?
— Н-ні, Ваша Величносте. Ми вирішили, що я піду з ним до Дагонатбурга.
— Але ви ж ітимете тією самою дорогою, що й прийшли, повз відлюдника Менауреса, правда? Вітайте його від мене.
— Ви з ним знайомі, Ваша Величносте? — здивувався Паккі.
— Я знаю його, — король доброзичливо подивився на юнаків і продовжив: — Шкода, що вам уже час іти, але ми не прощаємося, бо я сподіваюся й очікуватиму знову побачити вас тут. Хоча ваш дім у королівстві Да-гоната і служити ви будете своєму королю, вашу долю тепер назавжди поєднано з моїм королівством.
Частина восьма. Назад до Дагонатбурга
1. З Унавенстадта до Данґрії
Вранці друзі залишили Унавенстадт. Вони попрощалися з королем, з усіма, з ким встигли познайомитися, і попрямували назустріч сонцю, на схід. Небо попереду було забарвлене пурпуровими, рожевими й золотистими відтінками, юнаки їхали повільно, роздивляючись місто, часто оглядалися, мріючи про те, як знову повернуться сюди. Вкотре озирнувшись і вже нічого не побачивши, вони підострожили коней і помчали геть. Що далі вони віддалялися від міста, то чимдужче мчали.
— Тепер я хочу якомога швидше додому, — зізнався Паккі.
Тіурі відчував те саме. Юнаки їхали швидко, хоча подеколи й сумували по «найкрасивішому місту у світі».
Першу ніч вони провели просто неба, другу — у замку Білого Місяця. Наступного дня перетинали Місячні пагорби, і цього разу вже при сонячному світлі, а вже пізно ввечері дісталися Інґевелла, де повернули коней трактирникові «Першої ночі».
Трактирник пообіцяв дати хлопцям свіжих коней, щоб доїхати до переправи, і приймав їх, як особистих друзів намісника й важливих посланців короля.
Тепер у трактирі зібралося багато селян, і зійшлися вони не просто побалакати, а обговорити жахливі новини, які нещодавно досягли цих місць і вразили всіх. Особливо приголомшила їх загибель лицаря Андомара.
Тіурі й Паккі у розмови не втручалися, допоки трактирник не обмовився гостям, що юнаки щойно прибули з Унавестадта. Тут хлопців засипали запитаннями. Чи правда те, що правитель Евіллану власноруч убив лицаря Андомара? І чи насправді Едвінем Форестеррський зазнав поразки? І які останні новини в місті? І чи бачили вони короля? І чи говорив він, що буде війна? І невже кронпринц справді хоче викликати брата на двобій?
Прощаючись, король Унавен сказав друзям, що тепер їм більше нічого не треба втаємничувати. Тому Ті-урі й Паккі відповідали на всі запитання якнайдоклад-ніше, лише, не змовляючись, утрималися від розповіді про свою роль у цих подіях.
Коли на ранок хлопці вийшли на вулицю, трактирник уже чекав їх з кіньми; вони побачили, як уздовж озера в напрямку трактиру рухалася невелика кінна процесія. Незабаром вершники порівнялися з трактиром, і всі, хто стояв при дорозі, шанобливо вклонилися. Вершник, що їхав попереду, на вигляд був не старший за Тіурі; він був сумним і зосередженим водночас, його манера триматися була сповнена мужності й гідності. Юнак був одягнений у все сіре, і це вказувало на те, що він у жалобі, зброї при ньому не було. Його супроводжувало декілька воїнів.
— Лицар Андомар з Інґевелла, — сказав трактирник, коли маленька процесія проїхала на захід.
— Лицар Андомар? — здивувався Тіурі.
— Його син, — пояснив трактирник. — Він носить ім’я батька і схожий на нього. Він їде до Унавенстадта. Я гадаю, що король посвятить його в лицарі, і незабаром новий лицар Андомар керуватиме Інґевеллом. Тож бачите: коли хтось гине, на його місце завжди заступає інший.