— На його місце завжди заступає інший, — задумливо повторив Тіурі.
— Тож не варто горювати аж занадто.
Проїжджаючи лісом Інґевелла, друзі мовчали. Навколо рясно цвіли квіти, мовби нічого й не сталося. «Будемо сподіватися, — міркував Тіурі, — що нічого більше не трапиться, що ніколи не буде знищено цей прекрасний ліс. Але якщо й трапиться, — раптом спало йому на думку, — на місці колишніх виростуть нові квіти». Це були чудові думки, таких у нього раніше ніколи не було.
Після лісу Інґевелла до Райдужної річки було рукою сягнути. Юнаки проїхали через міст і попросили авдієнції в намісника. Грошима, отриманими від короля, Тіурі збирався відшкодувати борг за мито.
Стражники впізнали друзів не одразу; лише коли з’явився Вармін та щиро привітав їх, вони здогадалися, хто перед ними.
— Не очікував, що ви так швидко повернетеся, -сказав Вармін. — Піду повідомлю намісника про ваше прибуття, — і він повів їх до замку.
— Тепер я знаю, хто ви такі, — заявив він. — Ви доправили королю важливу звістку. Подробиці мені поки що невідомі, але віднедавна мій пан почав муштрувати воїнів і каже, що, можливо, замок знову, як і сотні років тому, перетвориться на фортецю. Він не в гуморі, мій господар. Вечорами стоїть на мосту й мовчки дивиться на воду.
Проте друзям королівський намісник не показав, що він не в гуморі. Щоправда, очі його були сумні, проте людина, яка багато знає і розуміє, не може бути легковажною. Він люб’язно привітав їх і запросив бути його гостями. Він не схотів брати гроші за мито, адже, мовляв, за нього вже заплачено. Мабуть, сам і заплатив.
Юнакам довелося переповісти всі столичні новини, хоча більшість із них намісник уже знав. По вечері вони ще тривалий час сиділи в його кімнаті, яка вікнами виходила на річку. Тепер Тіурі назвав намісникові своє справжнє ім’я, і той запитав, чи юнак, часом, не з сім’ї лицаря Тіурі Хороброго. Виявилося, що він добре знав королівство Дагоната і багато років тому, коли ще не був королівським намісником, кілька разів там бував. Але ще більше він знав про свою власну країну і на прохання хлопців розповів їм про її графства та герцогства, про річки та замки, про короля Унавена, його лицарів та двох принців.
— Божевілля! — вголос подумав Паккі. — Як двоє братів могли стати ворогами? Близнюки мають, навпаки, сильніше любити один одного.
— Так, — погодився королівський намісник. — Могло бути й інакше. У короля Унавена теж був брат, який народився з ним в один день і схожий на нього. Але той принц ніколи не зазіхав на трон. Він відмовився навіть від герцогського титулу і пішов блукати світом, а пізніше оселився в горах і став відлюдником.
— Відлюдником? — Паккі здивовано дивився на нього широко розплющеними очима.
Тіурі теж був вражений. Він одразу згадав про Ме-науреса — відлюдника, що жив біля джерела Блакитної річки.
— А цей брат. цей відлюдник... він живий ще? — запитав Паккі.
— Так, живий.
— А як його звати?
— Віддалившись від світу та королівського двору, він узяв інше ім’я, не знаю, чи можу я це ім’я назвати, і живе по той бік Великих гір. Уже чимало років минуло відтоді, як він був тут востаннє. Але інколи тутешні пілігрими та лицарі піднімалися в гори, аби відвідати його. Можливо, і ти зустрічався з ним, адже ти з гір? — намісник поглянув на Паккі з лукавою усмішкою.
— Так-так, — озвався той, — можливо.
Пізніше, уже в ліжку, Паккі запитав Тіурі:
— Що ти скажеш на це? Чи не є братом наш Менау-рес королю Унавену?
— Цілком можливо, — відповів Тіурі й подумав: «Можливо! Так, ніяк інакше й бути не може! Боже милосердний, як я раніше не здогадався, коли помітив, що Менаурес і король схожі! Бо насправді це не так уже й дивно».
Хоча друзі й лягли спати пізненько, підвелися вдосвіта, бо хотіли того ж таки дня дістатися Данґрії. Вони приязно попрощалися з намісником і виїхали на його конях. Вармін разом зі ще одним із воїнів поїхав з юнаками, аби потім доправити коней назад.
Паккі востаннє озирнувся, щоб поглянути на міст, і несподівано виголосив:
— А ми про дещо забули!
— Про що саме?
— Знайти Клауса й зацідити йому по макітрі за того човника.
Тіурі засміявся. Здається, купання в Райдужній річці надовго засіло в голові у Паккі.
Вармін теж засміявся:
— То це таки старенькі ночви Клауса! Як добре, що його корито нарешті затонуло.
У другій половині дня Паккі й Тіурі знову опинилися на ринковій площі Данґрії. Усе тут було, як і минулого разу: повно яток, торговців та покупців.