Тіурі повернувся на бік і знову задрімав, та, почувши, що Паккі тихенько встав і вийшов з хижки, знову розплющив очі. Потім Тіурі почув, як його друг щось говорить відлюдникові, проте слів розібрати не міг. Відповідь Менауреса, однак, була чіткою і зрозумілою:
— Тобі не обов’язково йти, Паккі. Якщо гори тобі більше до душі, зоставайся тут.
Тіурі одразу прокинувся, сон як рукою зняло.
Паккі щось нерозбірливо пробурмотів, а потім промовив:
— Я пообіцяв, Менауресе, що піду з ним. Я сам просив його про це! Я хотів цього, хотів стати його зброєносцем. Але тепер, коли я повернувся в гори, то відчуваю, що належу горам і мій дім тут.
— Насправді людина не має дому на землі, — мовив відлюдник. — Але я розумію тебе. Ти відчуваєш, що твоє місце тут.
— Ніяк не збагну, — глибоко зітхнув Паккі. — Імовірно, не знаю, чого хочу! Іноді думаю, що більше не почуватимуся в горах, як раніше, адже бачив інше життя там, внизу. Але. не знаю: хочу жити десь в іншому місці чи хочу поїхати до королівства Дагоната й стати зброєносцем.
Тіурі почув усі ці слова і зрозумів, чому Паккі останнім часом мовчав: ось що його непокоїло. Він шкодував щодо свого рішення залишитися з Тіурі й іти до Дагонатбурга.
— Що мені робити, Менауресе? — запитав Паккі.
Тіурі зніяковів, що почув слова, призначені не йому. Але, може, воно й на краще. Сам Паккі напевно не насмілився б йому зізнатися.
— Ти маєш вирішити сам, Паккі, — пролунала відповідь відлюдника.
— Саме цього я й не можу зробити. Та я, власне, знаю, що мушу робити. Я обіцяв.
— Скажи чесно — ти хочеш залишитися в горах?
Деякий час було тихо. Потім Паккі тихо промовив:
— Так. Але я просив, аби він узяв мене з собою. І я не хочу, щоб він подумав, що я зраджую його і покидаю у скрутну для нього хвилину, тому що.
— Тому що? — запитав відлюдник спокійно.
— Він боїться, що тепер король Дагонат не посвятить його в лицарі. Раптом він подумає, що я саме тому не хочу з ним іти.
— Він, звісно ж, ніколи так не подумає, — заперечив відлюдник.
«Звісно, не подумаю», — подумки повторив Тіурі.
— Але ж річ не в тому, — провадив далі Паккі. — Це. ну так, я вже сказав. Я був такий радий знову опинитися тут і зрозумів, що хочу залишитися. І все ж — це так дивно, Менауресе, — мені хочеться спуститися вниз, але я відчуваю себе нещасним від самої лише думки про прощання і, можливо, шкодуватиму про це. Та якщо я піду з ним, то відчуватиму тугу за горами.
— Так, — мовив Менаурес, — підеш ти чи залишишся, завжди буде щось, за чим ти тужитимеш. Протягом усього життя тобі доведеться з чимось розставатися. Та якщо тобі дужче за все хочеться залишитися тут, якщо ти думаєш, що твоє місце тут, ти мусиш чесно сказати про це Тіурі. Він не гніватиметься на тебе.
«Ні, звісно, ні», — говорив Тіурі подумки. Навіть уявити собі неможливо, щоб він через це розгнівався на Паккі! Та юнак зажурився. Йому буде сумно без друга. Невже те, що сказав відлюдник, правда, і все життя йому доведеться з чимось прощатися?
Коли Паккі повернувся й ліг, Тіурі вдав, що спить. Деякий час він не міг заснути, хоча й одразу вирішив, що саме скаже своєму другові наступного дня.
3. Прощання з Паккі
Послухай, Паккі, — сказав Тіурі наступного ранку (друзі сиділи на камені біля джерела Блакитної річки), — я знаю, що тобі було б ліпше лишитися в горах.
— Чому ти так думаєш. — почав було Паккі, проте Тіурі не дав йому договорити.
— Підеш ти зі мною чи ні, ми залишимося добрими друзями. Ти належиш горам, я — королівству Дагона-та. Так уже сталося. Адже і я не можу тут залишитися, навіть якби ти попросив.
— Але я ж хотів стати твоїм зброєносцем!
— Так, ти цього хотів, але я не ображатимуся, якщо ти змінив свою думку. Маю зізнатися відверто: вчора я чув твою розмову з Менауресом.
— Гм-м, — пробурмотів Паккі, опустивши голову, -якщо ти все чув, мені нема чого додати. Це кепсько, Тіурі, але, гадаю, мені краще залишитися тут.
— Чому кепсько? — запитав Тіурі спокійно. — Я чудово тебе розумію.
— Ні, ти цього не розумієш. Саме тому мені й прикро, що я не можу піти разом з тобою. Я залюбки побачив би Дагонатбург, адже я там ніколи не був, хай навіть він не такий красивий, як Унавенстадт. Але опинись я там, шкодуватиму за горами. Серед усіх цих лицарів і зброєносців я не почуватимуся вільно, як у рідному краї. Тобі звично, ти належиш до них...
— Ти теж звик би до цього, але кажу вкотре: ти геть не зобов’язаний іти зі мною.
— Якби я точно знав, чого хочу, — зітхнув Паккі. І кинув сумний погляд на гори й долини.