— Твоє місце тут, — заявив Тіурі рішуче, — тож тут і залишайся. Це ж дуже просто.
Тут Менаурес визирнув з хижки й покликав їх до сніданку.
— Поговорили? Що ти вирішив, Паккі?
— Паккі залишається тут, у горах, — відповів Тіурі за товариша.
Відлюдник, загадково усміхаючись, поглянув спершу на одного, потім на другого.
— Тож вирішено. Ти коли вирушаєш, Тіурі?
— Може ще день тут перепочинеш? — запитав Паккі.
Тіурі похитав головою:
— Ні, краще не треба. Поснідаю та й піду.
Відлюдник кивнув.
— Чи ти не проти, якщо я тебе трохи проведу? — запитав Паккі, зітхнувши.
— Звісно, ні.
Тіурі попрощався з Менауресом, отримав його благословення, і вони з Паккі пішли дорогою уздовж Блакитної річки. Пригнічені розлукою, друзі говорили мало. Проминувши ущелину, у яку мало не впав Ярро, Тіурі зупинився.
— Чи не час нам прощатися? Ти маєш повернутися засвітла.
— Так. — нерішуче промимрив Паккі. — Та я міг би провести тебе ще, — додав він з натхненням, — аж до Дагонатбурга.
— Не треба.
— Чому?
— Попрощаємося ліпше зараз, не відкладаючи на потім. Ти зможеш коли-небудь навідати мене в Даго-натбурзі. І я, звісно, якось навідаю тебе!
Паккі повеселішав.
— Так, неодмінно навідай.
— Можеш не сумніватися!
Якийсь час вони дивилися один на одного, а потім відвели очі вбік.
— Так, — промовив Тіурі нарешті, — усього найкращого. Не знаю, як і дякувати тобі за все, що ти зробив.
— Та помовч уже!
— Усього тобі найкращого, — повторив Тіурі. — Я не хочу казати «прощавай».
— Ні, будь ласка, не треба!
Вони потиснули один одному руки й сказали:
— До побачення!
Тіурі повернувся й поспішив далі вниз. Трохи згодом він обернувся. Там, на пагорбі, стояв Паккі й махав йому рукою. Обличчя його він уже не міг розгледіти.
«Цікаво, він теж плаче?» — подумав Тіурі, махаючи у відповідь. Коли він обернувся ще раз, Паккі не було видно.
Без супутника Тіурі відчув себе самотнім. Він швидко йшов уперед, хоча іноді запитував себе, чому він так поспішає. Він більше не прагнув ані до Дагонат-бурга, ані додому. Що на нього там очікувало і чи варто так поспішати?.. Король, звісно, не посвятить його в лицарі, а якщо навіть і посвятить, що з того? Однак єдиною причиною його поспіху залишалося те, що він зобов’язаний пояснити все королю й передати йому лист від короля Унавена. Так, це він зробить.
По обіді він досяг скелі, на якій було зображено розп’яття, а трохи згодом зупинився на тому місці, де востаннє почув ріг Ристридина. Юнак стояв, дивлячись на Першу Велику Дорогу: по ній рухалися двоє вершників, які поспішали на захід. Тіурі пішов далі, згадуючи Сірих Лицарів. Чи зуміли вони наздогнати й покарати всіх Червоних Вершників? А Чорного Лицаря з Червоним Щитом?
Небо затягло хмарами — і воно стало таким же похмурим, як і його настрій. Навіть шум Блакитної річки був як сумна музика. Лише тепер він збагнув, як довго пробув у дорозі, — настала осінь.
Дорога повз Блакитну річку видалася Тіурі довгою, можливо, й тому, що він був тепер один і йшов пішки. Проте за три дні він все-таки дістався трактиру «Захід сонця». Господар його не впізнав, а служка
був тепер інший. Тіурі не став розпитувати, де подівся Леор. Тим паче не спитав він і про Сірих Лицарів — у замку Містеринат про них, мабуть, могли розповісти докладніше.
4. Замок Містеринат
Ще сонце не зійшло, а Тіурі вже був у дорозі. Йому хотілося дістатися замку Містеринат того ж таки дня, але цього разу він не мчав на прудконогому Ар-данвені, і, хоча йому пощастило частину шляху проїхати з якимсь селянином, до замку він потрапив, коли вже геть стемніло. Періщив дощ, і, аби не вимокнути, юнак знову накинув свою стару рясу.
— Добрий вечір, вельмишановний брате, — привітався стражник, відчиняючи браму. — Ви дуже змокли?
«Геть чисто як минулого разу! — подумав Тіурі. -Навіть стражник той самий».
У комірчині біля брами він побачив знайому сцену: другий стражник задумливо втупився в шахівницю. Тіурі, забувши про свій кепський настрій, і про те, що він втомився та змок, засміявся.
— Що вас так розвеселило, вельмишановний брате? — запитав перший стражник.
— Усе ще та сама партієчка? — поцікавився Тіурі.
— Що ви маєте на увазі? — здивувався стражник, дістаючи товсту книгу й мимохідь підштовхуючи свого товариша.
— Коли я був тут понад місяць тому, ви так само грали в шахи.
Другий стражник відірвався від споглядання шахівниці й мовив:
— Тепер, коли ви заговорили про це, вельмишановний брате. мені здається, я вас упізнаю.