Тіурі міцно спав, та, раптово прокинувшись серед ночі, ніяк не міг збагнути, де він. Було темно й тихо. Хлопець лежав горілиць з розплющеними очима, але нічого не міг розрізнити. Від глибокої тиші й безпросвітної темряви перехоплювало дух, він боявся навіть поворухнутися... холодний піт пройняв його.
Незрозумілий шум ще дужче налякав юнака, проте хлопець опанував себе. Страх не покинув його, утім не паралізував волю. Шум виявився безневинним: він враз усвідомив — це форкнув кінь.
Тіурі глибоко зітхнув. Добре, що поруч жива істота. Але чому він прокинувся? Чи не через те, що за ним хтось стежить?
«Дурниці, — подумав хлопець, — у такій темряві ніхто мене не побачить».
Він заплющив очі та одразу розплющив їх знову, хоча від цього мало що змінилося. Потім поклав руку на груди й намацав листа. Раптом Тіурі стривожився, що доручення виконати неможливо. Чорний Лицар з Білим Щитом був убитий Червоними Вершниками. Що міг вдіяти він, молодий та недосвідчений, якщо навіть такого відважного лицаря було переможено? Кінь знову форкнув. Тіурі хотів поговорити з ним, але боявся, що хтось може почути їхню розмову. Юнак глянув на небо і побачив зірку. Вона була малесенька, але дарувала світло. і надію. Хлопцеві було лячно, однак мужність повернулася до нього. Очі призвичаїлися до темряви, стало видно обриси гілок і листя на тлі неба, світлий стовбур дерева.
Тіурі спробував думати про щось інше, окрім свого доручення та ворогів: про друзів, батьків. Про короля Дагоната та про свято, що тривало в місті. Як усе там відбулося? Невже як завжди? Але ж цього разу один з майбутніх лицарів залишив церкву, а такого не траплялося ще ніколи. Чи звернувся власник коня до судді, аби повідомити про крадіжку? Чи передав той хлопчина-дроворуб вісточку батькам? А друзі, з якими Тіурі був у церкві, чи розчули вони прохання незнайомця? Мабуть, ні. Арман бачив, як він крадькома вислизнув з церкви, але нічого не сказав.
Юнак немовби заново переживав ці хвилини: шкрябання по шибці, шепіт з присвистом. Якби не все те, що сталося з ним, він би вже був лицарем! «Неймовірно, — думав Тіурі, — я тут, і я не лицар. А доручення, що дали мені, не кожному досвідченому лицареві до снаги.»
Він зітхнув. «Ти ще молодий і не вчинив нічого, що прославило б тебе, — сказав незнайомець, — та все-таки я знаю, що можу тобі довіритися».
Думки втрачали чіткість, плуталися, перестрибуючи одна одну, невпинно обертаючись навколо нещодавніх подій. Тіурі втомився, однак боявся поворухнутися чи заснути, щоб його не заскочили зненацька.
«Треба все-таки поспати, — міркував він. — Завтра на мене чекає далека дорога». Але заснути не виходило. Раніше він не раз ночував у лісі, що біля батьківського замку в Тейурі. Але там ліс був мирним, лагідним, у ньому не було ворогів, яких слід остерігатися.
Тіурі обережно перевернувся, вкотре заплющив очі і нарешті заснув важким сном, сповненим плутаних марень.
Коли юнак прокинувся, світило сонце, дерева наповнилися щебетанням птахів. Він позіхнув, потягнувся, проте відчував себе втомленим, тіло заклякло, волосся змокріло від роси. А вороний, навпаки, був свіжим та відпочилим на вигляд і весело дивився на нього.
— Доброго ранку, — привітався Тіурі. — Тож їдьмо далі? Не скажу, щоб я аж так хотів продовжувати нашу подорож. Та на світанку, мушу тобі сказати, усе має якийсь інший вигляд.
Він озирнувся. Нічні страхи виявилися даремними: нікого не було видно.
Невдовзі Тіурі знову сидів у сідлі, смакуючи останньою скибкою хліба з яблуком. Він під’їхав ближче до дороги — у цей вранішній час (імовірно, трохи по сьомій) ще безлюдної; проте юнак не виїхав на неї, а рухався лісом, як і напередодні.
Рухався він доволі швидко — дерева тут росли рідше, а підліску було мало, — мчав уперед, нікого не зустрічаючи й не помічаючи нічого підозрілого. Втома минула, він почувався бадьоріше. Погода була чудова, сонячні промені просвічували крізь гілля дерев і мерехтіли на листі золотавими вогниками. Шлях до королівства Унавена видавався вже не таким далеким і небезпечним.
Побачивши кущі порічки, Тіурі зупинився, щоб назбирати якомога більше ягід. Раптом він почув знайомі звуки: цокіт копит — і сховався за кущами, спостерігаючи за дорогою. Уся його бадьорість щезла, щойно він побачив, хто проїхав: двоє Червоних Вершників!
Вони промчали по дорозі на захід, не роззираючись навколо. Тіурі залишався у своїй схованці, доки цокання копит не завмерло вдалині; тоді підкрався до дороги й уважно роззирнувся на обидва боки. Нікого більше не видно, а небезпека ж була поруч. Яке щастя, що він поїхав лісом!