— Мене звуть брат Тармін, — відрекомендувався Тіурі.
— Брат Тармін. — повторили стражники хором, та тут перший заявив:
— Але ви не можете бути братом Тарміном. Брат Тармін, власне, не був братом, та й звали його не Тармін.
— Саме так, — сказав Тіурі, знімаючи каптура.
— Я упізнав вас! — вигукнув перший стражник. -Ласкаво просимо до замку Містеринат. Про вас тут багато говорили чи, точніше, перешіптувалися, позаяк нам про вас не можна було нічого дізнаватися. То яке ваше справжнє ім’я?
— Моє справжнє ім’я — Тіурі, син Тіурі.
— Так і запишу, — підсумував другий стражник. -Герцог, гадаю, буде радий вас бачити. — Він переставив шахову фігурку й задоволено сповістив: — Мій кінь, — і додав: — Це мені дещо нагадало, Тіурі, син Тіурі. Ви той, хто якось пов’язаний з конем, вороним конем, якого доправили сюди Сірі Лицарі?
— Арданвен! — вигунув Тіурі. — Арданвен тут?!
— Так, він тут, — кивнув перший стражник. — Пречудовий кінь! Щодня ми випускаємо його в поле на вигул, але він не дозволяє нікому проїхати на ньому верхи. Ходімо, я проведу вас до герцога. Вам, мабуть, кортить з ним привітатися.
Стражник відвів Тіурі до великої зали, де, хоча час вечері вже й минув, було ще чимало люду. Герцог стояв біля одного зі столів, розмовляючи з кількома зброєносцями. Його дружина вишивала біля каміну. Панночка Лавінія, сидячи на козетці біля її ніг, сортувала клубочки кольорової пряжі. Це була приємна затишна картина.
Стражник гучно оголосив:
— Пані та панове, прибув гість, якого ви знаєте!
Герцог з розкритими обіймами пішов назустріч Тіурі.
— Ласкаво просимо!
Зустріч була напрочуд емоційною. Лавінія випустила з рук всі клубки, й вони покотилися підлогою; Тіурі став навколішки і почав їх збирати.
— Підведися-но, підведися! — вигукнув герцог до Ті-урі і звернувся до доньки: — Що за манера вітатися з гостями?
Тіурі підсунули стільця. Герцог запропонував йому сісти і допитливо подивився на нього. Та не він один: усі очі в залі зосередилися на гостеві.
— Давно ми не бачилися, — мовив герцог. — Повертаєшся домому? Але я не буду розпитувати, якщо.
Тіурі розв’язав мотузку на поясі й відповів, знявши рясу:
— Ви можете запитувати про що завгодно, герцогу Раффоксе, таємниць, які треба приховувати, у мене більше нема. Я справді прямую додому, чи, ліпше сказати, до короля Дагоната.
— Де ти був? — запитала Лавінія.
— У короля Унавена.
— Ого! — Лавінія захоплено дивилася на Тіурі.
— Тож їдеш ти здалеку. — промовив герцог. — Але в добропорядному домі гостя спершу годують, а вже потім розпитують. Ти як, дуже голодний?
Коли Тіурі зізнався, що й справді голодний, герцог віддав розпорядження негайно подати до столу найкращі наїдки. Юнак тим часом почав свою оповідь про доручення і під час трапези продовжив її. Своєю чергою вислухав новини про Сірих Лицарів, які залишили в замку коня Арданвена.
— І просили піклуватися про нього, допоки ти не повернешся, — повідомив герцог. — Шкода, що ти не приїхав кількома днями раніше — застав би тут лицаря Евейна зі зброєносцем.
— Лицаря Евейна? — здивувався Тіурі. — А де ж решта?
— Братства Сірих Лицарів більше не існує. Лицар Евейн повертається до своєї країни. Ти не зустрічав його на Першій Дорозі?
— Я пройшов через гори іншою дорогою. Але чому більше не існує братства Сірих Лицарів? Вони захопили всіх Червоних Вершників?
— Більшість, але не всіх, а Чорного Лицаря з Червоним Щитом узагалі не знайшли.
— І відмовилися від пошуків?
— Вони змушені були перервати своє полювання, однак лише тимчасово. Слід Лицаря з Червоним Щитом повів їх назад на схід. Дорогою вони заїхали сюди й залишили Арданвена. Останні новини я чув від Евейна, який повідомив, що вони не знайшли Чорного Лицаря з Червоним Щитом і підозрюють, що він втік до Евіллану. Спершу вони збиралися туди, та доручення короля Дагоната змусило їх відмовитися від цього наміру. Лише на деякий час; невдовзі Сірі Лицарі зберуться знову, щоб завершити свою справу.
— Але чому їм довелося її відкласти?
— Королю знадобилися найбільш випробувані з його мандрівних лицарів, і передусім — Ристридин. Доручення короля було невідкладне, тому досягнення мети яку поставили перед собою Сірі Лицарі, довелося відтермінувати. Більше про це мені нічого не відомо. Евейн розповідав, що спершу збирався сам їхати на південь, щоб продовжити пошуки Лицаря з Червоним Щитом. Та потім добряче поміркував і вирішив, що краще спершу повернутися до короля Унавена. Він був у від’їзді значно довше, аніж було призначено, а подорож до Евіллану забрала б іще більше часу. Треба було пояснити королю причину своєї відсутності, ба більше: сповістити його нарешті про загибель лицаря Едвінема. Він не міг достеменно знати, що ти ніс королю цю звістку, лише здогадувався про мету твоєї подорожі. Ось так і вийшло, що він поїхав знову на захід і у нас заночував.