Це справді був Арват, тож Тіурі привітався і з ним. Другого дня він розпрощався з лицарями, але сподівався зустрітися з ними знову наступного року в замку Ристридинового брата.
Подальша подорож Тіурі проходила без будь-яких пригод та зустрічей; Дагонатбург був майже поруч, коли юнак раптом згадав: він же давав обіцянку Марі-усу, Дурнику з Лісової Хижи, першому, хто йому допоміг у цій мандрівці! Він обіцяв заїхати до нього, коли вертатиметься, і розповісти про всі події, які йому довелося пережити, мандруючи туди, «де сонце сідає». Це ж зрозуміло: не міг же він його розчарувати!
Тіурі звернув з дороги, щойно побачив стежинку збоку, але місцину, де він зустрів Дурника, одразу знайти не зміг. Він деякий час блукав лісом, запитуючи себе, чи не відхилився, бува, з дороги, аж раптом почув:
— Егей, гарний коню й прекрасний вершнику! Кого ви шукаєте?
Це був Дурник, власною персоною. Він випірнув з кущів і радісно дивився на Тіурі, перебираючи свою кучеряву борідку.
— Вершнику, мандрівнику, кого шукаєш і куди прямуєш? Чи знаєш ти, хто я?
— Шукаю тебе, Маріусе, — відповів Тіурі, зістрибуючи з коня. — Пам’ятаєш, я обіцяв тобі повернутися й розповісти, де був?
— Де ти був — я знаю. Де сідає сонце. Але я нікому не сказав. Нікому. Це була таємниця. Червоні Вершники були, й Сірі Лицарі, й усі питали про таємницю. Та я не сказав. Навіть матусі та братам.
— Дякую, — засміявся Тіурі.
— І ось тепер ти повернувся, мандрівнику, і ти вже інший, але все такий же. Поїдеш тепер до лісової хижки говорити зі мною?
— Звісно.
Дурник погладив морду Арданвена й весело поглянув на Тіурі.
— Ти прийшов до мене в гості. До мене! Матуся приготує для тебе поїсти. І я скажу батькові й братам: «Він прийшов до мене. Для вас він чужоземець, а для мене друг. Він був там, де сонце сідає». А де воно сідає, сонце?
— Аж так далеко я не був. Але подейкують, воно ховається в море.
— Море? Що таке море?
— Воно з води.
— Як струмок чи джерельце?
— Ні, значно більше.
— Як ріка чи озеро?
— Набагато більше. Море таке величезне, що не видно нічого, окрім води, так далеко, наскільки можеш бачити. Вода аж до краю світу.
— І туди воно сідає, сонце?
— Так.
Дурник трохи подумав.
— Це добре,— сказав він потому. — Там воно може охолонути й відпочити від світіння за цілий день. Сонце заходить у море, у воду. Я скажу про це моїм братам, вони цього не знають. Чи це таємниця?
— Таємниць більше немає, — сказав Тіурі, йдучи за Дурником до лісової хижки.
Дурник зупинився і наморщив лоба.
— Більше немає таємниць? Вони називають мене дурником, але я не вірю, що більше немає таємниць.
Тіурі несподівано поглянув на нього з повагою.
— Так, маєш рацію. Мою таємницю я тепер можу розповісти, але, звісно, є й інші. Таємниці Дикого лісу, наприклад, та й ще дуже багато інших. Про деякі ми навіть ніколи й не чули, а деякі ніколи не розгадаємо.
— Тепер я не розумію, про що ти говориш.
Тіурі усміхнувся до нього.
— Ходімо до лісової хижки, і я говоритиму з тобою стільки, скільки забажаєш.
— Ми поговоримо разом. Я тебе щодня чекав. Я знав, що ти повернешся. Тепер ти їдеш туди, де сонце сходить. А ти знаєш, де сонце сходить?
— Ні, я цього не знаю. Тож бачиш, твоя правда: є ще таємниці.
6. Король Дагонат
Тіурі переночував у лісовій хижці й назавтра поїхав до трактиру «Айкарвара». Він навідав могили лицаря Едвінема з Форестерре і Вокії, його зброєносця.
Трактирник впізнав Арданвена і тому пригадав Тіурі.
— Ти хлопець, який хотів поговорити з Чорним Лицарем з Білим Щитом, упокій, Господи, його душу. А чому ти повернувся на його коні?
— Тепер це мій кінь.
— А ти не вигадуєш? — Трактирник підозріло поглянув на Тіурі. — Хто ти такий насправді? Тебе шукали Червоні Вершники, тоді — Сірі Лицарі. Давненько все це було, та я добре пам’ятаю.
— Я вісник, їду до короля Дагоната з листом від короля Унавена.
Ці слова, як вважав юнак, мали задовольнити трактирника.
Тіурі переночував у трактирі чи, точніше, полежав у ліжку, бо всю ніч не зімкнув очей.
Від трактиру до міста було зовсім недалечко, і рано-вранці Тіурі вже досяг своєї мети: під’їхав до Дагонат-бурга. Він відчував неймовірне піднесення. Дивне відчуття: місто його короля залишалося все ще точнісінько таким самим. Ось церква, звідки більш ніж півтора місяці тому почалися його пригоди. Він подивився на вежі, що височіють над міським муром, а на вежах палацу майорить королівський штандарт на знак того, що Дагонат тут, у своїй столиці.