Тіурі згадав про Паккі й подумав, що б він сказав, якби був поруч. Чи розчарував би його Дагонатбург, як колись Данґрія? Адже він схожий на Данґрію, тільки трохи більший.
Хлопець зупинив коня, дістав із сумки стару рясу й накинув на себе. Він хотів якомога непомітніше увійти до міста, де його знало багато людей, і ні з ким не говорити, допоки не побачить короля Дагоната.
Він під’їхав до відчиненої західної брами: з неї саме виїздив гурт вершників — двоє молодих лицарів зі зброєносцями й лучниками. Вони мали щасливий вигляд: осяйна зброя, яскраві плащі, і кожен на кула-ці тримав сокола. Тіурі збентежився, упізнавши Армана й Джузеппе, але ті проїхали повз і не звернули на нього уваги. Юнак дивився їм услід, аж доки ті не зникли за пагорбом.
«Я міг би бути з ними, — подумав Тіурі, — якби не відгукнувся на голос незнайомця та його прохання, полював би тепер у Королівському лісі.» Та він знав, що насправді не хоче, щоб було інакше, аніж є зараз, і не хотів би схибити і втратити такий досвід.
Стражники пропустили його одразу, хоча й не відмовили собі в задоволенні зачепити його:
— Твій кінь кращий за твою рясу, монаше!
— Я не монах. Я вісник, везу листа із заходу для короля Дагоната.
Він проїхав знайомими вулицями і невдовзі дістався площі перед палацом. Навпроти стояв трактир, поряд з дверима якого висів золотисто-блакитний щит з гербом лицаря Тіурі Хороброго. Юнак, на мить вагаючись, подумав: «Зайти привітатися з батьками? Та ні! Мушу спершу з’явитися перед королем, це важливіше».
Стражники біля воріт палацу запитали, хто він.
— Вісник до короля Дагоната.
— Хто вас послав? Назвіть ваше ім’я.
— Король Унавен мене послав, Тіурі моє ім’я.
Тепер вартові впізнали його і впустили всередину. Тіурі залишив Арданвена під опіку слуг на внутрішньому дворі й пройшов до великої зали, де відвідувачі чекали на короля. Якби тільки король прийняв його одразу!
Увійшов якийсь лицар і зойкнув.
Тіурі підвів очі.
— Батьку! — скрикнув він.
Вони кинулися в обійми один одному.
— Батьку! — повторив Тіурі.
Лицар Тіурі дивився на нього щасливими очима.
— Усе гаразд, мій сину?
— Так. о так, батьку!
— Ти і є вісник короля Унавена?
— Так. Як ви? І як мама?
— Усе гаразд. Король чекає на тебе. Я маю відвести тебе до нього.
Однак він не одразу рушив, а стояв, уважно дивлячись на сина.
— Ти виріс, — він поклав руку на плече Тіурі. — Ходімо до короля, потім поговоримо.
За мить Тіурі стояв перед королем Дагонатом. Густі каштанові кучері над чолом, коротка борідка і таке знайоме вольове обличчя з ясним проникливим поглядом. У залі не було нікого, окрім його батька, який відійшов до дверей.
Тіурі поштиво привітав короля, передав йому листа Унавена і додав:
— Ваша Величносте, я маю пояснити вам, чому тієї ночі, Ночі літнього сонцевороту, я залишив каплицю.
— Це і так зрозуміло, — відказав король Дагонат. — Я вже чув дещо від лицаря Ристридина, але хочу почути все з твоїх вуст. Ти зник несподівано і без пояснень, тебе довго не було. хоча для такої подорожі — до королівства Унавена — не надто й довго.
Він поглянув на Тіурі уважно, так, як щойно дивився на нього лицар Тіурі:
— Ти вже привітався з батьком?
— Так, Ваша Величносте.
— А з матір’ю?
— Ні, Ваша Величносте.
— Гаразд. — Король зламав печатку на листі Унавена — там було багато дрібно списаних сторінок — і, окинувши їх поглядом, знову звернувся до юнака: — Я хочу вислухати твою історію і твої пояснення, Тіурі, син Тіурі, та спершу прочитаю, що пише мені великий король із заходу. Можеш поки що йти, поговори з батьками і повертайся до мене за годину.
Тіурі низько вклонився на знак покори.
Тіурі з батьком пішов до трактиру, де побачився з матір’ю. Година промайнула швидко, він далеко не все встиг розповісти, бо мав з батьком повернутися до короля. Цього разу він з королем залишився сам-на-сам.
Тіурі розпочав свою оповідь: як сталося так, що він покинув каплицю замість пильнувати до сьомої ранку.
— Незнайомець просив мене про допомогу, і я не міг відмовити. А потім я присягнув лицареві Едвінему доправити листа й мусив дотриматися присяги.
Король Дагонат мовчки слухав.
— Усе це правда, — промовив він нарешті. — Чи багато зусиль довелося тобі докласти, аби виконати доручення?
— Часом — так. Але мені всі допомагали.
Король постукав пальцем по листу, якого тримав у руці.