— Король Унавен написав мені про це. — Він знову поглянув на Тіурі. — Ти отримав меча та персня і повернувся на чудовому коні, але поки що ти не лицар.
— Н-ні, Ваша Величносте.
Тіурі не знав, що й думати. Чи схвалив король його вчинок?
На устах короля грала усмішка, але він деякий час мовчав. Тіурі мовчав теж.
— Так, — мовив король нарешті, — більше нічого не маєш мені розповісти чи сказати?
— Ні, Ваша Величносте.
Що він міг ще сказати? Не переповідати ж знову всі свої пригоди. Він повідомив все, що король мусив знати.
— І нема про що попросити, Тіурі, син Тіурі?
Так, у Тіурі було про що попросити!
— Ваша Величносте. — почав він, затинаючись, -Ви щойно сказали, що... я... ще не лицар. Чи можна б... щоб. чи посвятите ви мене в лицарі?
Король Дагонат підвівся зі свого трону.
— Посвятити в лицарі? — повторив він повільно. -Ти покинув каплицю напередодні посвяти. Пішов з власної волі. Ти думаєш, що тепер, більш аніж через півтора місяці по тому, я зроблю вигляд, начебто нічого не трапилося? День літнього сонцевороту давно минув. Чому ти хочеш, щоб я зробив тебе лицарем?
— Я... я сподіваюсь, що ви захочете це зробити, — затинаючись, промимрив Тіурі.
— Один раз на чотири роки відбираються юнаки на посвяту в лицарі. Заздалегідь вони проходять особливі випробування і мають відповідати багатьом правилам. І одне з них — провести цілу ніч напередодні у мовчанні та роздумах, не дослухаючись до голосів ззовні. Якщо вони не захочуть чи не зможуть це зробити, то порушують правило й тим самим доводять, що не готові стати лицарями. Так трапилося з тобою, Тіурі.
— Але. — почав був Тіурі. Він хотів сказати: «Я не міг інакше вчинити», але більше нічого вимовити не зміг.
— Скажи чесно, Тіурі, — вів далі король, — якби тобі знову дали можливість провести ніч у каплиці і якби тебе знову покликали й попросили про допомогу. Як би ти вчинив?
Тіурі поглянув на нього. Він раптом цілковито заспокоївся.
— Вчинив би так само.
— Отож бо. Ти вчинив би саме так, знаючи про наслідки цього вчинку. І ти примирився б з ними?
Тіурі підняв голову і відповів чітко і ясно:
— Так, Ваша Величносте.
— Хоча це й означало б, що тебе не буде посвячено в лицарі?
— Хоча це й означало б, що мене не буде посвячено в лицарі, — повторив Тіурі твердо.
Король Дагонат кивнув:
— Тепер можеш іти, Тіурі. Сьогодні ввечері очікую тебе в палаці. Ти все ще маєш обов’язки, і не тільки тому, що я твій король, а й тому, що ти все ще мій зброєносець.
Тіурі вклонився і вийшов.
Вийшовши з палацу, юнак знову повернувся до трактиру, де на нього чекала мати. Батько повернувся пізніше, і Тіурі довелося знову розповідати про свої пригоди, але розмова з королем Дагонатом не йшла йому з голови. Тепер він усвідомив, що останні кілька днів у глибині душі сподівався на те, що король посвятить його в лицарі. Та злостиві слова Кобри все-таки справдилися.
— Що з тобою? — перервала його мати.
— Тіурі, напевно, втомився, — зауважив батько. — Він стільки пережив за короткий час, що має заново звикнути до того, що він тут, з нами.
«Чи повинен я їм це сказати?» — подумав Тіурі. Він, власне, хотів би розповісти, бо відчував, що батьки пишаються ним. Можливо, вони б йому поспівчували, вважаючи рішення короля несправедливим, хоча він і не був впевнений у тому, бо батько високо цінував короля і вважав його волю законом.
Та Тіурі нічого не сказав батькам, він спочатку хотів сам розібратися зі своїми думками, що були заплутані та суперечливі. Окрім того, вони скоро й так дізнаються, що він поки що не буде лицарем.
Опівдні він більше вже не міг сидіти в трактирі і, осідлавши Арданвена, поїхав за місто, аби про все спокійно поміркувати.
Тіурі не шкодував, що пішов тієї літньої ночі з церкви, бо в разі потреби знову вчинив би так само. Проте й король Дагонат має рацію: він мусить змиритися з наслідками свого вчинку. І має залишатися собою, замість того щоб стати лицарем. Він думав про короля Дагоната. Його ставлення розчарувало Тіурі. А як вчинив би на місці його короля король Унавен?
Ні, не можна так думати. Дагонат — його король, і він зобов’язаний підкорятися рішенням свого короля. Дагонат суворий, але справедливий. Цілком можливо, що він і схвалює вчинок Тіурі, але вважає, що юнак має прийняти наслідки.
Тіурі зупинив коня і дивився на місто. День хилився до вечора — час повертатися. Прогулянка пішла йому на користь — він заспокоївся і прийняв своє розчарування. На зворотному шляху йому пригадалися слова Тирилло: «Не потрібен ані меч, ані щит, щоб бути істинним лицарем».