— О, — прошепотів Тіурі.
— Те, що я сказав, що не хочу посвятити тебе в лицарі, насправді має іншу причину, — провадив далі король. — У цьому ритуалі вже, власне, немає потреби. Якби ти не відгукнувся на прохання про допомогу, то зараз був би лицарем. Але тепер, коли ти це зробив, коли виконав доручення, дотримавши обіцянку лицареві Едвінему, чи не лицар ти тепер? Тебе не було посвячено, але ти виявив себе справжнім лицарем. І сам посвятив себе в лицарі, Тіурі, й від того, що я торкнуся мечем твоєї шиї, ти не станеш більшим лицарем!
Залою пронісся гомін. Тіурі дивився на короля, зворушений і здивований, розчулений, гордий і радісний водночас.
— Дай мені свого меча! — наказав король.
Тіурі подав йому меча.
— Ставай на коліно.
Тіурі підкорився.
Король торкнувся пласкою стороною меча його шиї і звелів:
— Підведіться, лицарю Тіурі!
Коли Тіурі підвівся, король сам пристібнув його меча і поцілував, як годилося. Потім подав знак одному зі слуг, і той приніс щит, білий, наче сніг.
— Лицарю Тіурі, — мовив король, — зараз ви присягнете вірно служити мені. Але на прохання короля Уна-вена я дарую вам білий щит — як ознаку ваших заслуг перед королівством Унавена та в пам’ять про лицаря, чиє доручення ви виконали.
Тіурі взяв щита і тремтячим голосом проказав присягу, якої має дотримуватися кожний молодий лицар:
— Я присягаю як лицар служити вірно вам, і вашим підданим, і кожному, хто попросить моєї допомоги. Присягаю використовувати мого меча лише на благо й проти зла і прикривати моїм щитом тих, хто слабший за мене.
Тут усі присутні почали вигукувати:
— Хай живе Тіурі, Лицар з Білим Щитом!
Але Тіурі схилив голову, бо очі його були повні сліз.
Тепер можна було розпочинати трапезу. Слуги й зброєносці розносили тарелі й наповнювали келихи вином. Тіурі бачив багато звернених до нього облич: радісних, здивованих, зацікавлених. Він не сів до столу, а пошепки звернувся до короля:
— Ваша Величносте, чи можу я вас запитати?
— Про що, лицарю Тіурі?
— Чи не дозволите ви мені піти? — голос Тіурі звучав так тихо, що лише король міг його почути.
— Чому? — теж дуже тихо запитав король.
— Ваша Величносте. але ж я перервав нічне пильнування, тоді в церкві. — почав Тіурі.
На щастя, король його зрозумів.
— Іди, Тіурі, — мовив він лагідно. — До завтра.
Тіурі непомітно залишив залу, вийшов з палацу, скочив на Арданвена і поїхав порожніми вулицями до міської брами.
Юнак стояв навколішках на кам’яній долівці церкви й дивився на полум’я свічки перед собою. Тепер все, що він пережив, видавалося йому сном. Зараз він озирнеться і побачить своїх друзів: Армана, Фолдо, Ві-лмо і Джузеппе. І тоді зрозуміє, що голос, який просить його відчинити двері, він уявив, так само, як і все, що сталося потім.
Проте, коли юнак озирнувся, він усе ще був один, а над вівтарем висів його білий щит.
Ні, усе це трапилося насправді. Тіурі, який пильнував у церкві цієї ночі, був не схожий на того, колишнього Тіурі. Тепер він зрозумів, що означає — бути лицарем. І це був лише початок. Усе, що довелося пройти, він вважав випробуванням. Юнак думав про те, що йому довелося зазнати, про людей, яких зустрів, про нових друзів. Він також думав про майбутнє і присягався, що намагатиметься стати хорошим лицарем.
Так він провів ніч і підвівся з колін, лише коли перші промені сонця засвітилися й засяяли у вікнах церкви.
8. Зустріч на сході сонця
Тіурі вийшов з церкви, де на нього терпляче очікував вірний Арданвен. Сонце стояло за вежами міста, яке ранковому світлі було майже таким прекрасним, як і Унавенстадт.
Тіурі скочив на Арданвена і повільно поїхав схилом. Коли він майже спустився, то помітив хлопця, який наближався західною дорогою, бідно вдягненого, але з мечем на поясі.
«Схожий на Паккі», — подумав Тіурі. І як же він здивувався, коли зрозумів, що це справді Паккі!
Паккі зупинився, приклав руку до чола і роздивлявся місто. Тіурі він не помітив.
Тіурі відпустив повід і щодуху помчав до нього. Проте Паккі не одразу впізнав товариша і злякано відскочив від нього.
— Паккі! — гукнув Тіурі. — Паккі!
Він зіскочив з коня.
— Тіурі. ти! — скрикнув вкрай здивований Паккі.
Друзі в захваті тиснули один одному руки і поплескували один одного по плечах.
— Це справді ти! — не міг заспокоїтися Паккі. — А я думав — лицар якийсь. Чи ти тепер теж лицар?