— Так, так. Але як же ти тут опинився?
— Я передумав, — знітився Паккі. — Я хотів. я б хотів. я б краще хотів стати твоїм зброєносцем.
— Зброєносцем, — повторив Тіурі. — Ти був мені другом, супутником, провідником і коли-небудь — хтозна — станеш лицарем короля.
— Ну, це вже ти загнув! — вигукнув Паккі. — Я хочу бути лише твоїм другом і зброєносцем. Якщо, звісно, тобі потрібен.
— Я не хочу нікого іншого, окрім тебе.
— Яким же ти став! — радів Паккі, із захопленням оглядаючи його з голови до ніг. — Я й не впізнав тебе одразу! Можна називати тебе так само, як і раніше: Тіурі?
— Наскубу вуха, якщо назвеш якось інакше, — засміявся Тіурі.
— І в тебе білий щит! Чому? Я гадав, що білого щита носять лише лицарі Унавена.
— Розповім тобі потім.
— Це і є твій вороний? — запитав Паккі, ніжно погладжуючи Арданвена.
— Так. І він не буде заперечувати, якщо й ти на ньому проїдешся. А тепер розкажи-но мені, як ти так швидко дістався сюди. Коли передумав і чому?
— Я дуже скоро пошкодував. Ішов нагору — до Мена-уреса — і при кожнім кроці думав: «Тепер відстань між нами збільшується і збільшується.» І коли вже був на горі і почав робити якісь повсякденні речі й думати, то раптом усвідомив: я шкодую, що залишився! І одразу сказав про це Менауресу. А він засміявся: «Я знав це. Біжи за ним мерщій!»
— Чому ж він не сказав цього одразу?
— Я його теж запитав. Знаєш, що він відповів? «Бо тепер ти точно знаєш, що хочеш бути з Тіурі, хоч би як сумував за горами». Тут він, звісно, мав рацію. Бачиш, лише після того, як ми розсталися, мої сумніви розвіялися. Тоді я попрощався з Менауресом і щодуху помчав униз. Ох, як же я поспішав! За день уже був у замку Містеринат. Пригадав, що ти мені про нього казав, тож завітав до них і розпитав, звісно, чи знають вони щось про тебе. Я їх усіх бачив: і герцога, і його дружину, і доньку. Юна панянка й насправді приємна і дуже гарна. Гадаю, ти їй подобаєшся, — Паккі усміхнувся й поглянув на друга. — А вона тобі?
— Звісно, — трохи зашарівся Тіурі.
Паккі знову засміявся.
— Вони були дуже добрі і все про тебе розповіли і навіть коня дали. Один зі зброєносців довгенько супроводжував мене, аби згодом відвести коня назад. Я йшов пішки лише наприкінці, і зовсім недовго. Ось і все. Тепер ти розповідай, як дійшов і що сказав тобі король Дагонат.
— Зачекай, спершу ходімо зі мною до міста. Там я познайомлю тебе з батьками, з лицарями Дагоната й із самим королем.
— А тоді?
— А тоді побачимо. Справа для нас неодмінно знайдеться.
І Тіурі разом з Паккі, ведучи Арданвена за повід, повільно пішли на схід, до столиці короля Дагоната.