Тіурі знову скочив на коня. «Триматимуся подалі від дороги, — міркував він. — Якби ті двоє поглянули сюди — вони побачили б мене чи принаймні мої сліди. Треба взяти південніше й надалі їхати лісом».
Так він і вчинив, та скоро зрозумів, що триматися обраного напрямку непросто.
Опівдні юнак опинився біля вузенької стежини і, трохи повагавшись, поїхав нею. Згодом він з’їв останнє яблуко. Ягоди на той час закінчилися, жодних запасів у нього не лишилося, та, попри відчуття голоду, він не хотів витрачати час на пошуки їжі. Стежина розгалужувалася, і він зупинився, вирішуючи — чи їхати прямо, чи звернути ліворуч.
— Гей! Добрий коню та вправний вершнику! — вигукнув хтось позад нього. — Куди їдете? Не прямо, не прямо, але цією дорогою!
Тіурі здригнувся й озирнувся. Позад нього стояв чолов’яга, який неначе щойно виліз з-за кущів. Він підійшов ближче й повторив:
— Не прямо, незнайомцю, не прямо, вершнику та мандрівнику, але цією дорогою, до мого дому! Ви приїхали до мене, прекрасний чорний конику та незнайомий вершнику?
Що за чудернацьке створіння — міцний, приземкуватий чоловік із розкуйовдженим темним волоссям і короткою кучерявою бородою, у ношених червоно-бурих штанях і сірій кожушині. Він стояв прямо, заклавши руки за спину, і ворушив пальцями босих ніг.
— Чому не вітаєшся зі мною, чужинцю на прекрасному вороному коні? Чому не бажаєш мені доброго дня, вершнику й мандрівнику? Чому не кажеш мені «добридень»? Я Дурник з Лісової Хижі. — Він підійшов ближче і погладив коня. — Твій кінь привітався зі мною, а ти, незнайомий вершнику, — ні. Чому? Можеш звати мене Дурником з Лісової Хижі; мене всі так кличуть, але мати називає Маріусом.
— О, добридень! — привітався Тіурі, натягуючи повіддя.
— Ні, зажди, — закричав бородань, зачекай, не їдь, поговори зі мною, незнайомцю, завітай, мандрівнику, до моєї хижі.
Тіурі подивився в його круглі блакитні дитячі очі. Той мав розчарований, але геть не загрозливий вигляд.
— Про що з тобою поговорити? — спитав юнак.
— Поговорити. Розкажи, звідки ти, куди їдеш і хто ти такий. Я Дурник з Лісової Хижі, так мене називають дроворуби й вуглярі, і мій батько та брати теж називають мене так, але мати називає мене Маріусом.
Узявшись за вуздечку, він благально дивився на Тіурі.
— Шановний Маріусе, — сказав Тіурі, — доброго дня я тобі побажав, проте залишитися й поговорити з тобою не можу, бо поспішаю й мушу їхати далі.
— Чому ти поспішаєш? Чому? Можеш звати мене Дурником, мені все одно. Я ніколи не поспішаю. І дерева не поспішають, коли вони ростуть. Деякі тварини, щоправда, поспішають, але вони ніколи не йдуть далеко, окрім птахів, які відлітають на зиму. Чому ти поспішаєш і для чого тобі їхати далі? Ходімо до мене додому. І тоді я скажу батькові й матері, що ти прийшов до мене, що ти прийшов поговорити зі мною.
— Іншим разом, — тихо пообіцяв Тіурі, знову торкнувши повіддя. — Зараз я не можу з тобою поговорити, я направду мушу їхати далі.
— Далі, далі, далі й іще далі?
— Так.
— Куди? Куди ти поспішаєш, незнайомий вершнику на красивому чорному коні, вершнику в чудернацькому одязі?
Тіурі відчув, що терпець йому уривається.
— Я не маю часу, — сказав він, — відпусти мене.
— Куди, куди? — вкотре голосно запитав Дурник.
— Далеко.
— За сонцем? За прекрасним біло-жовтогарячо-зо-лотим сонцем?
— Саме так, за сонцем.
«Чому цей Дурник так голосно розмовляє? Раптом хтось із Червоних Вершників почує його.»
— Нікого тут немає, — немовби прочитав його думки Дурник, — мати дома пряде, а батько з братами незабаром повернуться. Вони рубають дерева там, у долині, — чоловік показав на схід. — Сюди ніхто не прийде, і зовсім ніколи ніхто не приходить до лісової хижі Дурника. Ні, приходять інколи, але до мене — ніколи, — він сумно подивився на Тіурі.
Юнакові стало шкода його.
— Якби я мав час, то з радістю завітав би до тебе, але мені треба їхати.
— За сонцем?
— Я вже й так довго розмовляю з тобою.
— Не довго, — відказав Дурник, чухаючи потилицю, — не довго, незнайомий мандрівнику. За сонцем! Я теж хотів би коли-небудь піти за сонцем, але батько розповідав, що воно сідає дуже далеко, і матінка журитиметься, якщо я піду. Ти повернешся до мене і розкажеш, де сідає сонце? Чи воно сідає не там, де воно живе, сонце? Ти повернешся?
— Так, — заспокоїв його Тіурі, — повернуся і все розповім.
— Усе! — радісно вигукнув Дурник, — Усе! Усе! І завітаєш до моєї хижі!
— Тс-с! — прошепотів хлопець.
— Ти боїшся лісу, незнайомий мандрівнику? Ліс не робить зла, і лисиці, і птахи теж. І я також.