— Існують інші речі, — тихо відповів Тіурі.
— Тс-с, — повторив Дурник, — що тоді? Істоти, що підкрадаються? Змії, що сичать? Хто шукає тебе, незнайомцю?
— А ти бачив когось? — стурбовано запитав Тіурі.
— Та нікого, — мовив Дурник, запускаючи руку у своє сплутане волосся та нахмуривши лоба, — я чуяв когось, хто підкрадався та вбивав. Але вони не тут. Вони ще не тут. Вони ще не прийшли, — повторив Дурник, дивлячись на Тіурі.
— Мені час їхати.
— Ти, бува, не голодний, незнайомцю, юний мандрівниче на чорнім коні?
Тіурі подивився навкруги та нічого не відповів.
— Ти голодний? — знову поцікавився Дурник, беручись за повід.
— Так, — зізнався хлопець.
— Ходімо до лісової хижі, матінка нагодує тебе.
— Дякую, але мушу їхати.
— Тоді ні, тоді ні, — шепотів Дурник. — Ти їдеш за сонцем, за сонцем. Як звати тебе, незнайомцю?
— Не можу тобі цього сказати, поки що не можу.
— Таємниця? — не вгавав Дурник. — Ти прийшов з таємницею, незнайомий мандрівнику?
— Чому ти так думаєш? — запитав Тіурі.
— Я не думаю; вони кажуть, що я не вмію думати, -ось чому я Дурник. Але я знаю, я знаю багато такого, про що ніхто не хоче знати.
— Що ж ти знаєш?
Дурник тихенько засміявся і задоволено зиркнув на хлопця.
— Ти питаєш, незнайомцю? Ніхто, ніколи не запитував мене. Ти побачиш, що я знаю. Їдь собі далі; можеш не заходити до мене. Їдь помалу-помалу, а я принесу тобі поїсти.
Поїсти! У животі Тіурі забурчало.
— Але ж, любий Маріусе, нікому не можна казати, що ти мене бачив.
— Навіть мамі не можна?
— Навіть їй.
— Я нікому не скажу, навіть матінці.
— Обіцяєш?
— Я завжди роблю те, що кажу, — Дурник насупив брови. — А повернешся потім до мене поговорити зі мною і все мені розкажеш?
— Я також завжди виконую свої обіцянки, — усміхнувся Тіурі.
Дурник повернувся й побіг ліворуч. Тіурі дивився йому вслід, поки той не зник з очей, потім повільно поїхав прямо, розмірковуючи, що, може, варто було ще раз нагадати Дурникові, щоб той не видав його. Чи наздожене він його з харчами? Хлопець притримав коня й огледівся. Нікого не видно. Він зачекав ще трохи й знову рушив далі. Невдовзі позаду почулися швидкі кроки: Дурник наздоганяв його, тримаючи в руках купу харчів.
— Їдь-бо, їдь, квапливий незнайомцю, — захекався той. Зараз сядеш їсти, за хвильку. — Він обігнав Тіурі і, тихенько мугикаючи, пішов уперед. — Ось, — він нарешті зупинився, — ось тут трава м’якенька, вода солоденька, чуєш, чуєш?
Тіурі справді почув дзюркотіння води — вузенький струмочок біг уздовж стежки. Дурник став навколішки й обережно, немов це були дорогоцінні дари, розклав принесене на траві, а Тіурі зліз з коня, всівся біля нього й побачив дві здоровенні скибки сірого хліба, пів величезного млинця, нашпигованого салом, та головку сиру. Для нього то були воістину безцінні дари!
— Усе лише для тебе, — гордо промовив Дурник, -з матусиної скрині. Але вона не знає. Я заліз і взяв, і вона не знає.
— Що ж вона потім скаже?
— Мені не можна їй нічого казати. Я їй нічого не казав, і не розкажу. Це таємниця.
— Коли я повернуся, то розкажу їй сам і заплачу за це. А тебе не сваритимуть?
— Сваритимуть? Ні! І тобі не треба платити. У нас усього вдосталь. І моя матінка не була б проти, хоча й не знає. Їж, незнайомцю з таємницею.
Тіурі не заперечував, бо й насправді був дуже голодний. Тому, подякувавши Дурнику, почав їсти. Уперше за ці дні він насолоджувався справжньою трапезою, але з’їв не все, залишив частину про запас. Дурник зачаровано дивився на нього, смикаючи свою кучеряву бороду й киваючи в такт кожному шматку, що його ковтав Тіурі.
— Хочеш щось перехопити? — спитав Тіурі, думаючи, що й Дурник теж може бути голодним.
— Ні, ні, це для тебе. Ну. хіба що. шматочок сиру.
Він із задоволенням його з’їв, але відмовився взяти ще один.
— Це було пречудово, — зітхнув Тіурі, наївшись. — Я тобі дуже вдячний.
— Ти ще не все з’їв. Ось іще хліб і млинець.
— Можна, я візьму це з собою? Мені далеко їхати, я знову зголоднію.
— Авжеж, — погодився Дурник, — подорож твоя далека-далека, навіть цього не вистачить. Але ти можеш також їсти ягоди, трохи далі їх багато: чорниця солодка і кисла. А під кущами можна знайти моркву, гарну моркву, чи інші їстівні корінці.
Він підвівся і, знайшовши неподалік морквину, висмикнув її із землі, обтер і відкусив шматок.
— Смакота! — мовив він хрумтячи. Потім підійшов до коня і пригостив його рештою, той охоче прийняв ласощі.
— Тепер і я зможу знайти моркву, — зрадів Тіурі. -Щиро вдячний тобі за все! А підкажи-но мені ось що: ця дорога веде на захід?