Тіурі почув себе ніби з боку і здивувався власним словам. Отаман відпустив його руку.
— Гаразд! — кинув він різко.
Інший розбійник, який стояв неподалік, підійшов, стискаючи в руці оголеного меча.
— Дозволь мені це зробити! — прошипів він. — Мій меч гострий!
Тіурі замружився, однак від своїх слів не відмовився.
— Дай мені це зробити! — сичав грабіжник.
Тіурі розплющив очі й побачив, що отаман видер у розбійника меч і зацідив йому в пику.
— Ось тобі дозвіл! Геть! — він повернувся до розбійників: — Тримайтеся подалі від цього хлопця! У нього більше мужності в одному пальці, аніж у вас усіх разом у ваших паскудних нутрощах!
І, звертаючись до Тіурі, отаман сказав:
— Перстень твій, ти хоробро його захищав. Тільки сховай його краще, у лісі водяться й інші розбійники.
Тіурі не міг повірити, що лихо минуло, і відчув неймовірне полегшення.
— Іди, — наказав отаман, раджу тобі тут не затримуватись. А коня залиш — маю і я чимось поживитися.
Вірний чорний кінь!
— Але... — почав Тіурі, — як же.
— Стули пельку, — розлютився отаман, — забирайся геть, поки я не передумав! — Шаленіючи, він вихопив кинджал. Решта грізно загарчали.
Хлопець зрозумів: краще підкоритися і, нетвердо ступаючи, пішов геть. Він іще чув, як розбійники сварилися за його спиною, як отаман наказував їм мовчати й слухатися. Почувши іржання коня, юнак озирнувся: розбійники пішли, забравши вороного. Незабаром вони зникли в темряві; лише ліхтар було видно ще якийсь час, та потім зник і він.
Тіурі ступив ще декілька кроків, упав на землю й заплакав — через жах, який йому довелося пережити, і через втрату коня.
5. Сірі Лицарі
Оговтавшись, Тіурі зняв персня, знову почепив його на шворку і повісив на шию, підвівся і навмання пішов далі через темний ліс. Місцевість була горбкуватою, зі скелями та камінням, і невдовзі хлопець збився з дороги. Він швидко втомився і більше не міг іти, упав на землю і заснув глибоким сном.
Прокинувшись рано-вранці, Тіурі побачив, що лежить поруч зі стежиною — мабуть, тією самою, де вночі його вистерегли розбійники. Юнак попрямував нею. Ліворуч піднімалися порослі поодинокими соснами пагорби, що ставали все вищими та крутішими. Сонце освітлювало стежину. Трохи згодом хлопець почув дзюрчання струмка і помітив неподалік стежки, на схилі пагорба, темний отвір невеличкої печери. Це могло б бути гарне місце для відпочинку: він відчував себе надто знесиленим, щоб іти далі. Та спершу треба було напитися. Тіурі підійшов до струмка, що перети-нав дорогу, напився води і поруч побачив ті самі рослини, що показував йому Дурник. З двома темними морквинами в руках юнак видряпався схилом і увійшов до печери.
Вона виявилася низькою, неглибокою і, схоже, не була помешканням якоїсь тварини. Тіурі сів, притулившись спиною до стінки, поласував морквою і, попри незручність, задрімав.
Прокинувся він несподівано, від звуку голосів, і обережно визирнув назовні. На стежці над пагорбом стояли троє — Тіурі з жахом упізнав в них розбійників!
— Де подівся отаман? — пробурмотів один з них.
— Пробує покататися на новому огирі, — глузливо відповів другий, — і вже двічі гепнувся.
— Не сам гепнувся, а його гепнули, — зловтішався третій.
Усі зареготали, та перший раптом шепнув:
— Цитьте!
Стежиною йшли ще двоє, один із них був отаман.
— Позатикайтеся й хутко ховайтеся! — наказав отаман. — Він уже близько, скоро буде тут.
Розбійники підкорилися, зійшли зі стежки й поховалися за кущами та камінням по той бік пагорба. Отаман теж зник.
Тіурі подумав, що їхні плани не віщують нічого доброго. Хто б це міг наближатися? Він знайшов у печері декілька каменів, склав їх біля входу, а сам поряд приліг на живіт, не спускаючи очей зі стежини, очікуючи, що відбуватиметься.
Довго чекати йому не довелося.
Звіддаля учувався стукіт копит — цок-цок, цок-цок, — і невдовзі зі сходу з’явився лицар на коні. Він їхав повільно — і Тіурі зміг добре його розгледіти. На лицареві були сірий плащ, сталева кольчуга й попелястого кольору щит на руці, темно-сірий шолом з опущеним заборолом; кінь під ним був сивий. На грудях, виблис-куючи на сонці, висів великий мисливський ріг, схожий на срібний.
Тіурі побачив, як ворухнулися кущі, й затамував подих. Розбійники, поза сумнівом, готувалися до нападу. Лицар мав войовничий вигляд, та навряд чи один міг протистояти п’ятьом.
«Я мушу допомогти йому, — вирішив Тіурі, — попередити.»
Цієї миті розбійники вискочили із засідки з криком: