— Стій! Гроші або життя!
Лицар притримав коня. Тіурі схопив камінь і скочив на ноги. Лицар підняв забороло, потужно просурмив у рога й, опустивши забороло, вихопив меча. Розбійники, схоже, злякалися. Однак, трохи повагавшись, усе-таки знову вигукнули:
— Гроші або життя!
— Нічого ви не отримаєте, — відказав лицар, здійнявши меча.
У цей час неподалік почулися голоси й гучний тупіт копит.
Розбійники перезирнулися: здавалося, вони готові були кинутися навсібіч. Лицар пришпорив коня, пронісся повз них і, зупинившись неподалік, розвернувся до грабіжників.
— Гей ви, страхопуди! Зібралися нападати — то що ж тепер тікаєте?!
— Вперед, розбійники! — вигукнув отаман, кидаючись з мечем до лицаря.
Та четверо інших перелякано заверещали. На них їхало семеро вершників. Усі вони, так само як і перший, були в сірому, і коні під ними також були сиві. Троє лицарів у шоломах з мечами і четверо юнаків-зброєносців.
Тіурі залишився в печері. Його допомога не знадобилася, і він з цікавістю спостерігав за сутичкою. Троє розбійників та отаман були миттєво роззброєні і зв’язані, п’ятий кинувся навтьоки — і двоє лицарів погналися за ним, решта ж залишилися на підгір’ї.
«Саме їх я чув учора, — подумав Тіурі, — а он того зброєносця навіть бачив. Хто вони?»
Жоден з лицарів не підняв заборола, гербів на їхніх щитах не було. Лицар зі срібним рогом, вочевидь, був ватажком. Він повернувся до зв’язаних розбійників і суворо промовив:
— Ну, тепер ви заплатите за ваші злочини! Пограбування заборонене в королівстві Дагоната, так само як і в будь-якому королівстві, де панує закон!
— Помилуйте! — заскімлив один із розбійників.
— А ви ще й боягузи! На одинаків нападають, а від ватаги тікають! Висітимете на дереві ще до заходу сонця!
— Вельможний лицарю, — звернувся до нього отаман, — я розбійник, я грабую людей і не заперечую цього, але я нікого не вбивав. Чому ти хочеш мене стратити?
Тіурі стало шкода його. Хай там як, але отаман залишив йому персня.
Тим часом лицарі повернулися; один тягнув за собою розбійника-втікача, інший вів за повід, окрім власного, ще одного коня. Тіурі впізнав би його із сотень коней: вороний Лицаря з Білим Щитом.
Лицар зі Срібним Рогом спішився, пішов їм назустріч. Деякий час вони тихо перемовлялися, поглядаючи на вороного, а потім підійшли до інших, і Сірий Лицар, звертаючись до розбійників, різко запитав:
— Чий це кінь?!
— Його, — кивнув на отамана один із розбійників.
— Гаразд, — сказав лицар. — Як потрапив до тебе цей кінь? У кого ти його вкрав?
— Це мій кінь, — похмуро відказав отаман.
— Не бреши! Ти здобув його розбоєм. Я знаю цього коня, грабіжнику!
— У світі повнісінько вороних, — злостиво правив своєї отаман.
— Ти геть не знаєшся на конях, — мовив Сірий Лицар. — Немає двох однакових коней. І цього я впізнав би, хоч би де його зустрів. Я знаю навіть, як його звати. Арданвен його ім’я, або Нічний Вітер, і для нього є приниженням, що такий, як ти, посмів на нього здертися!
Тіурі вражено дослухався. Ці лицарі впізнали коня, тож вони знали й Чорного Лицаря з Білим Щитом! Юнак подумав, чи не вийти з печери та й звернутися до них? Утім, щось, він і сам не міг збагнути, що саме, втримало його. Хлопець залишився в печері, намагаючись не пропустити жодного слова.
Отаман мовчав, похиливши голову.
— У кого ти вкрав цього коня?! — розгнівано кричав Сірий Лицар.
— У юнака, який проїздив тут цієї ночі, — відповів один із розбійників.
— Це правда, — підтвердив отаман похмуро.
Лицар підійшов до нього ближче й різко спитав:
— Юнак, який цієї ночі проходив тут. Який він був? Не старше сімнадцяти? З темним волоссям і блакитно-сірими очима? У білому плащі?
— Одяг його був не дуже білим, але решта збігається, — відповів отаман. — Сіро-блакитні очі.
— І темне волосся, — додав один із розбійників. — А на пальці в нього був.
— Перстень, — підхопив Сірий Лицар, — сяючий, немов зоря!
— Так, вельможний лицарю, — підтвердив отаман. — Особливий, напрочуд гарний перстень був на його лівій руці.
Схоже, Сірих Лицарів це повідомлення дуже схвилювало.
— Де він?! — вигукнув один із них.
— Де перстень? — спитав інший.
— Я не заподіяв зла юнакові, вельможні лицарі, і перстень я йому залишив.
— Знову брехня, — роздратувався Лицар зі Срібним Рогом. — Чому ти забрав у нього коня, а таку коштовність залишив? Давай-но сюди персня!
— У мене його нема! — крикнув отаман. — Можу за-присягтися! Дуже вже йому не хотілося віддавати перстень — він страшенно дорожив ним, тож я залишив персня йому й відпустив.