Вони чимчикували далі, і Тіурі потроху заспокоївся, зник страх, але не пильність.
Годину потому брат Мартин спитав хлопця, чи не голодний той, бува. Чи голодний Тіурі?! Ще б пак! Проте відповів він досить стримано:
— Так, брате Мартине.
— Ми мали б про це раніше здогадатися, — зауважив брат Лаврентіус. — У нього нічого не залишилося, і їжі також.
Вони прилаштувалися край дороги, і монахи розділили з Тіурі свій хліб. Попоївши, рушили далі. Монахи перемовлялися про свої справи в найближчих селах, про трави, які росли вздовж дороги, іноді зверталися до Тіурі, проте більше ні про що не питали. Опівдні всі перепочили і ще трохи підкріпилися.
— Ми встигаємо повернутися вчасно, — радісно повідомив брат Лаврентіус, коли вони продовжили свій шлях.
— А куди ти підеш далі? — спитав хлопця брат Мартин.
— До Блакитної річки.
— Блакитна річка. Біля її витоків живе відлюдник, — згадав брат Лаврентіус, — його звати Менаурес, чи не так, брате Мартине?
— Так, Менаурес. Він мудрий і дуже старий. Раніше багато паломників простувало до його хижки в горах.
— Ви знаєте його? — поцікавився Тіурі.
Монахи кивнули.
— Отець Ієронімус знайомий з ним, — відповів брат Лаврентіус, — наш ігумен.
— А-а-а, — протягнув Тіурі.
— Можеш заночувати в нашому монастирі, — запропонував брат Мартин.
— Якщо можна, — зрадів Тіурі.
— Хоробрим мандрівникам ми завжди раді, — сказав брат Лаврентіус.
— Мене звати Тіурі, — несподівано для самого себе вимовив юнак.
Брат Мартин усміхнувся, а брат Лаврентіус привітно кивнув.
Тіурі спитав монахів, чи не зустрічали вони, бува, кого в лісі. Ні, вони нікого не бачили. Але чули вдалині звуки мисливського рога.
Тим часом день уже хилився до вечора і сонце стояло на вечірнім обрії, освітлюючи край дороги передостанніми сонячними променями. Троє мандрівників неначе йшли сутінковим коридором, наприкінці якого, в оточенні темних дерев, сяяла сонячна заграва.
— Ми майже прийшли, — сказав брат Мартин.
Ліс скінчився, і перед подорожніми відкрилася освітлена сонцем долина: оброблені лани, білі хатинки тут і там, зелені гаї. На обрії синіли гори. З південного боку долини, на галявині, де закінчувався ліс, Тіурі побачив церковцю й інші будівлі поряд: дерев’яні та кам’яні будинки, до яких вела звивиста стежина.
— Он там наш монастир, — показав брат Лаврентіус. — За ним ти побачиш північний шлях, що веде до Великої Дороги на захід біля Блакитної річки. Зелена річка протікає за монастирем, у лісі, звідсіль її не видно.
Вони спустилися до монастиря. Тіурі озирнувся востаннє, радий попрощатися з лісом: цей відрізок шляху лишився позаду.
Менш ніж за чверть години брат Лаврентіус постукав у браму монастиря. Маленький червонощокий брат брамник щиро привітав їх і впустив до невеличкого двору, оточеного галереєю аркад. Уквітчаний дворик з колодязем посередині свідчив про мир і спокій.
— Твій садок став ще пишнішим, брате Юліусе, — зауважив брат Лаврентіус.
— Як у вас гарно! — підхопив Тіурі.
Брамник аж засяяв від цих слів і повернувся до хлопця.
— Це Тіурі, — сказав брат Мартин. — Ми зустріли його дорогою. Він заночує тут і відпочине як слід. У лісі на нього напали розбійники й пограбували.
— О ні! — вигукнув брамник. — Дякувати Богові, хоч сам лишився живий та неушкоджений. І це важливо, хлопче, утішся цим.
Він обвів поглядом юнака з ніг до голови й запитав: — Ти прийшов через ліс, зі сходу?
— Так, брате.
— Думаю, були й інші юнаки, які йшли зі сходу, через ліс. Так, певно.
— Що сталося? — спитав Тіурі, враз трохи занепокоївшись.
— Зранку якийсь незнайомець, — почав брамник, -розпитував мене про юнака. приблизно твого віку. У нього був різкий голос, і він спитав. Як-то він сказав?..
— Що він сказав? — спитав Тіурі. — Який мав вигляд?
— Лицар, лицар у сірому! І з ним зброєносець. Я порався в садку, коли той постукав у ворота. Я відчинив і побачив його. Він запитав про юнака... Про юнака з блакитними, здається, очима. ну так, з такими, як у тебе. — брамник похитав головою. — Незнайомець квапив мене, хотів, щоб я швидше відповів. Та я сказав: «Чи не бажає шляхетний лицар підняти забороло й назвати своє ім’я?..» Розумієш, не люблю говорити, коли не бачу обличчя людини. Ну, і він це зробив, цебто забороло таки підняв. Але імені свого не назвав.
— Який він мав вигляд? — напружився Тіурі.
— Грубий такий, похмурий, бородатий. Я відказав йому, що ніяких юнаків не бачив. А я й справді тоді ще не бачив, розумієш. І він негайно подався геть. Я дивився вслід і бачив, як лицар зник у лісі. І чув, що там сурмлять у мисливський ріг, дуже чисто й гучно.