— О, святий отче, тільки про одне прошу: нікому не розповідайте, що я був тут і пішов до Блакитної річки!
— Обіцяю тобі, — ігумен спохмурнів і додав, наполовину звертаючись до себе: — Треба подумати про твою безпеку. Залиш-но собі цю рясу. Якщо насунеш каптура на очі, тебе важко буде впізнати.
— Дякую, отче Ієронімусе.
— А тепер спати. Відпочинок у монастирі відновить твої сили.
Тіурі ще раз подякував настоятелеві й подався до своєї келії. Цієї ночі хлопець спав міцним спокійним сном.
Вранці Тіурі попрощався з монастирем та монахами, окремо — з братом Лаврентіусом, братом Мартином та братом Юліусом. А перед ігуменом став навколішки й попросив благословення:
— Отче Ієронімусе, благословіть мене.
Ігумен поклав руку на голову Тіурі:
— Нехай Бог береже тебе, сину мій, на твоєму далекому й важкому шляху.
Частина третя. Замок Містеринат
1. Пілігрим та Сірі Лицарі
Радісний і сповнений сил Тіурі поспішав дорогою, що вела до Блакитної річки. Він відчував себе в безпеці: брунатна ряса з каптуром, насунутим на очі, і палиця в руках робили його схожим на пілігрима. Ворогам важко було б упізнати в ньому юнака, якого вони розшукували. Бадьоро крокував він дорогою, через пагорби та квітучі луки, прямуючи на північ.
Праворуч темнів ліс, який юнак залишив напередодні; ніщо не вказувало на присутність Сірих Лицарів, не чути було й звуків їхнього рога. На ланах працювали селяни, вони доброзичливо віталися з хлопцем, Тіурі також дружньо вітався у відповідь.
На півдорозі його наздогнав віз, запряжений віслюком. Смаглявий селянин запропонував хлопцеві підвезти його, і той з вдячністю погодився. За мить юнак сидів поруч з чоловіком і, відповідаючи на його запитання, розповідав, що прямує до Блакитної річки.
— Мені так далеко не треба, але ви, брате, зможете зі мною чималенько проїхати. Навіщо ж даремно ноги збивати. Ви, певно, із Брунатного монастиря?
— Так.
— Пілігрим?
— Щось на кшталт цього, — відповів Тіурі, розмірковуючи, що його мандри й справді схожі на паломництво.
— Замолоду, пам’ятаю, до Блакитної річки, точніш до її витоків, ішло чимало пілігримів. Там, у горах, жив якийсь відлюдник, не пам’ятаю, як його звали. Може, він ще й досі там живе. Багато хто не розуміє, навіщо ті мандри, а я собі так думаю: з цього є велика користь, та тільки не одразу її помітиш. Хтось лишається вдома, працює чесно, а хтось мандрує по світах і теж щось робить, і на небесах це теж буде оцінене як належить. Ніколи не можна наперед зна-ти, від чого яка користь. Так чи ні? — І, не чекаючи відповіді, він продовжив: — За тих давніх часів, коли тут проходили пілігрими й відлюдники, батько мій покійний так казав: «Тяжкі часи були, і коли в людей щось ішло не так, покладалися лишень на Бога». Я й сам мало що пам’ятаю, а ви й узагалі нічого. Проте, мабуть, і ви чули про нечисту силу, що володіла замком Містеринат.
Тіурі нічого про це не чув, тож промовчав. А селянин, здавалося, не помічаючи того, поважно провадив далі:
— Тепер у нас тут все тихо-мирно. Тому, мабуть, і паломників поменшало. А ви бували біля Блакитної річки раніш?
— Так, лише нижче за течією. Гадаєте, я доберуся туди до вечора?
— Завиграшки. А заночувати можна в замку Місте-ринат, на тому березі, якраз навпроти місця, де цей шлях на Велику Дорогу виходить. Ви його здалеку побачите.
— Замок Містеринат? — задумливо промовив Тіурі, адже його все ще бентежила розповідь селянина про нечисту силу.
— Тепер там нема чого боятися. Наш герцог давним-давно покінчив з нечистою силою. Ви що ж, нічого про це не знаєте? Він прийшов здалеку, наш герцог, переміг тодішнього правителя і прогнав злих духів. Сам король дякував йому за це. Відтоді Містеринат — гостинний замок. Міст завжди опущено, кожний подорожній може знайти там притулок, та й нагодують донесхочу. Я сам там не раз ночував, коли навідував брата, що живе на тому березі.
Селянин продовжував розповідати — про брата, дружину, дітей та про свою ферму. Він теревенив без упину, але Тіурі подобалися ці балачки, бо можна було слухати, нічого не розповідаючи про себе.
Опівдні вони дісталися села. Там чоловік звернув з дороги, проте розставатися з хлопцем не хотів і щиро запросив його пообідати разом.
Прощаючись, він побажав Тіурі щасливої дороги й попросив:
— Згадайте мене у ваших молитвах, брате, і дай вам Бог дістатися Блакитної річки й замку не запізно, бо надвечір погода може зіпсуватися.