Тут-таки стояли дуже довгі ослони й столи на опорах.
З другого боку зали було підвищення, до якого вели дерев’яні сходи; стіл, що стояв там, був укритий білим обрусом. Напевне, це було місце для герцога і його родини, а на свята там сиділи менестрелі та музики. Біля величезного каміна слуга в блакитній лівреї повертав на рожні чималий шмат м’яса. Приємний дух смаженини розносився довкруж. Тіурі наблизився до вогню, щоб просушити одяг.
— Добрий вечір, брате, — чемно привітався слуга, -раненько ви завітали. Зголодніли? Чи постуєте?
— Тільки не сьогодні, — усміхнувся Тіурі.
У залі з’явилися інші слуги, вони поприносили глечики й порозставляли таці з хлібом. Один із них запалив смолоскипи в закріплених на стінах металевих кільцях — і темна зала набула зовсім іншого вигляду: усе вкрилося теплим червонуватим блиском.
Погляд Тіурі затримався на гобелені, що прикрашав стіну над підвищенням; здавалося, зображення оживає.
«Дивовижні речі...» — зауважив юнак. На полотні була яскраво відтворена битва воїнів у крилатих шоломах проти жахливого лютого багатоголового дракона. У живому мерехтливому світлі смолоскипів ця картина видавалася таємничою й моторошною.
Один слуга вдарив у ґонґ. Увійшли люди — мешканці замку і гості. Усі розсілися за довгими столами. Тіурі влаштувався в темному кутку. Гості, що сиділи поблизу, привіталися, не звертаючи на хлопця особливої уваги. Їхню цікавість викликав інший гість, власник ятки, що нахвалював свій товар і теревенив з усіма одразу.
Останнім увійшов герцог з родиною. Це був високий кремезний рудий бородань з блідим суворим обличчям.
Його супроводжували дві юні панії і священник. Після того як вони вмостилися за столом і священник прочитав молитву, усі почали вечеряти. Тіурі віддав належне трапезі: білого та чорного хліба, смаженини, фруктів та легкого пива було навіть забагато. Він тихенько сидів у своєму куточку, їв, слухав і роздивлявся довкола. «Не так уже й давно, — думав хлопець, — і я сидів на підвищенні поруч з батьком. у родовому замку. І в нас було чимало гостей і мандрівників, яким надавали притулок.» Думками він линув і до замку Фартумар, де служив зброєносцем, і Тейурі, де минули безтурботні роки дитинства. Він думав про своїх батьків, які в цей час, можливо, сумували, не знаючи, де їхній син.
По вечері один зі слуг показав гостям кімнати, де вони можуть заночувати. Доки всі йшли безкінечними коридорами, опускалися й піднімалися сходами, Тіурі зрозумів, що замок не просто великий, а й вельми хитромудро спланований. Він опинився в одній кімнаті з власником ятки і мовчазним селянином.
Кімната була невелика, чиста і майже порожня: у ній стояло лише три канапи. Тіурі з селянином одразу почали лаштуватися до сну, а яточник вирішив повернутися до Великої зали:
— А що як герцог захоче щось купити, — не вгавав він. — Маю чудові прикраси для його дружини і доньки: ланцюжки, стрічки для волосся і пряжки для мантії.
— До речі, а як звати герцога? — спитав Тіурі.
— Знайшов у кого питати! Я й знав, та забув, — відказав торговець. — У нього таке йменнячко, що язика зломиш. Я називаю його Власник замку Містеринат. Принаймні це правильно: він же є власником цього замку. Він нетутешній.
— А звідки? — поцікавився Тіурі.
— З півночі. Кажуть, там усі руді. Але тут він живе вже багато років, він могутній і добрий.
Крамар склав свій товар, побажав доброї ночі і зник.
Тіурі вмостився на канапі. З вулиці долинав шум дощу, який ніяк не вщухав. Селянин скоро заснув: він дихав глибоко й спокійно, а хлопцеві не спалося. Це було дивно: спати хотів, лежав у м’якому ліжку, а не на твердій землі десь надворі, однак сон усе не йшов. Юнак не знав, як довго так пролежав. Спершу ще було чути, як десь в інших покоях перемовляються мешканці замку, потім усе стихло; згодом повернувся яточник, і Тіурі чув, як скрипіла його канапа, поки той вмощувався... Усі вже, напевно, розійшлися, навіть дощ притих, а Тіурі так і не зімкнув очей. «Це вже нікуди не годиться, — подумав він сердито. — Скористайся нагодою відіспатись, якщо вже потрапив до зручної та теплої постелі!»
Та в глибині душі юнак розумів, чому не спить, хоча й самому собі не хотів у цьому зізнатися: він передчував наближення біди. Тіурі тихенько встав і прочинив двері, що вели до маленького внутрішнього дворика. Дощ вщух, але на затягнутому хмарами небі не видно було жодної зірки. Подих холодного вітру пройняв так, що Тіурі аж здригнувся і, зіщулившись, повернувся до кімнати.
Врешті-решт хлопець заснув, та незабаром прокинувся від цокотіння багатьох копит по настилу підйомного мосту.