«Хто б це міг бути о такій пізній порі?» — подумав юнак, але він був уже занадто сонний, щоб шукати відповідь, тож заснув і прокинувся лише вранці.
Селянин і яточник ще спали. Тіурі торкнувся листа на грудях, з цього починався кожний ранок, підвівся і вийшов на подвір’я. Дощу не було, проте сіре небо віщувало негоду. Він умився біля колодязя у внутрішньому дворі й пішов до Великої зали. На іншому подвір’ї метушилися служки. Один ганявся за білою куркою, що кинулася крізь прочинені двері до зали, та юний гість нахилився і вправно впіймав птицю, що несамовито квоктала і била крильми.
— Дякую, брате, — сказав слуга, перехоплюючи від Тіурі курку, яка стрепехалася, — от же ж балувана скотина, дума, що їй усе дозволено. А ви он як раненько встали.
— Хочу якомога раніше вийти, чи можна було б зараз чогось швиденько перехопити?
— Авжеж, усе давно готове. Дехто вже й поснідав, навіть герцог. Але піти вам поки що не вдасться — міст ще піднятий.
— О! А коли його опускають?
— Зазвичай о цій порі він уже опущений. Улітку — о шостій, на світанку, а бува, і взагалі не піднімають на ніч. Але сьогодні герцог наказав не опускати міст, допоки він не розпорядиться. Та нічого, все’дно скоро доведеться опускати: не одному вам час іти, у нас також повно роботи за стінами замку.
— Тоді я зачекаю, — сказав Тіурі. — А чому саме сьогодні міст не опустили зранку?
— Не знаю. Кажуть, уночі до герцога несподівано над’їхали гості і після цього міст підняли. Ідіть поснідайте, мо’ за цей час і міст опустять.
Тіурі пішов їсти. Піднятий міст непокоїв його, та юнак заспокоював себе: «Не бійся того, що поки не трапилося! Не можна весь час очікувати біди. Пам’ятай: у рясі тебе не впізнати. Головне — не виказуй нетерпіння».
Після сніданку він прогулявся внутрішнім двором, ловлячи уривки розмов:
— Дивні лицарі.
— Серед ночі. друзі герцога.
Неспокій Тіурі посилився, і він попрямував до брами. У коридорі під аркою сидів стражник і натягував тятиву на великий лук.
— Доброго ранку, — привітався Тіурі.
— І вам доброго ранку, брате.
З вартівні пролунав голос другого стражника:
— Твій хід. Шах королю!
— От осоружний, — відгукнувся перший, — облиш мене! — і, опустивши лука, звернувся до Тіурі: — Що, брате Тарміне, хочете вже йти? Треба трохи зачекати. Міст ще не опустили.
— А коли можна буде піти? — допитувався Тіурі.
— Та не знаю. Переважно о цій порі він уже опущений, — відповів стражник і знову взявся до своєї справи.
Тіурі нетерпляче зітхнув.
— Поспішаєте покинути нас, вельмишановний брате? — пролунав зненацька голос за спиною.
Тіурі від несподіванки здригнувся й обернувся. За спиною стояв герцог, який підійшов нечутно. Стражник хотів встати, але герцог, піднявши руку, зупинив його і сказав:
— Сиди-сиди, роби що робив.
Він подивився на Тіурі:
— Інші гості ще снідають, але я накажу відчинити для вас браму й опустити міст, — хлопець помітив, що герцог розмовляє з іноземним акцентом. — Звідки ви, брате, й куди прямуєте?
Тіурі відповів тільки на перше запитання:
— Я із Брунатного монастиря і, коли вже трапилася така нагода, дозвольте сердечно подякувати вам за гостинність, я дістав задоволення, перебуваючи тут.
— Не варто, нема про що говорити, — відповів герцог.
Тіурі відчув, що той за ним пильно спостерігає, та напевне сказати не міг, бо в коридорі було темнувато і герцог стояв спиною до світла. Тіурі радів, що його обличчя прикриває каптур ряси.
Герцог розвернувся і попрямував до внутрішнього двору.
— О, до речі, брате, — звернувся він до Тіурі через плече, — коли вже ви із Брунатного монастиря, то я хотів би спитати.
Тіурі послідував за ним, і вони зупинились якраз біля виходу з-під арки. Герцог підняв голову, подивився на темне небо й зауважив:
— Наближається велика гроза... — він поглянув на Тіурі. А той зміг нарешті гарненько розгледіти володаря замку. Він був не блідий, а просто дуже світлошкірий; мав густі брови й уважні світло-зелені очі.
— Чи не зустрічався вам часом юнак, — вів далі герцог, — років шістнадцяти, з темним волоссям та сіро-блакитними очима?
Тіурі відчув, як страх крижаною рукою стиснув його серце.
— Юнак. — повторив хлопець, — не пригадую. Я нікого не помітив.
Тіурі запитував себе: «Чи переконливо звучить його голос? Чи помітив світлоокий герцог, що він злякався? Його очі були такі проникливі».
— Ви ж бачите, як багато людей зустрічається дорогою, — додав він.
— Того юнака ви не могли не помітити, — продовжував герцог, — на ньому був зім’ятий подертий одяг, що колись був білим, а на пальці — коштовний перстень зі світлим сяючим каменем.