— Що ви від мене хочете? Хто ви? Я вас не знаю.
— Ти маєш персня? — грубо запитав другий лицар.
— Персня?! Якого персня?! Ви про що?! — вигукнув Тіурі здивовано.
Сірі Лицарі мовчали. Зброєносці мовчали також. Вони стояли нерухомо й дивилися на юнака.
— Тобто він не той, кого ви шукаєте? — спитав герцог.
— Поки що не знаємо, — заговорив один із них вперше, і по голосу Тіурі впізнав Лицаря Срібного Рогу.
— Проте дізнаємося, — втрутився другий.
— Так, — погодився перший і звернувся до Тіурі: -Ти тікаєш зі сходу, через Королівський ліс?
— Я прийшов із Брунатного монастиря.
— Маєш персня? — правив далі другий.
— І гадки не маю ні про який перстень.
— Ми мусимо впевнитися в тому, що ти кажеш правду. Перстень може бути схований під рясою.
— Не розумію, чому ви так поводитеся зі мною, -крикнув Тіурі з добре награною злістю, — краще підняли б заборола й показали обличчя!
— Сумирні монахи так не поводяться, — зауважив третій лицар.
— Обшукати його! — наказав перший лицар зброєносцям. — Інакше нам правди не дізнатися.
Зброєносці підійшли до хлопця. Той позадкував, наштовхнувшись на герцога.
— Я не дозволю так поводитися зі мною! — вигукнув юнак. — Я вас не знаю і не розумію, про який перстень ідеться.
Зброєносці на мить завагалися, але Сірі Лицарі разом закричали:
— Обшукайте його! Знайдіть перстень!
Цього не можна було допустити! Тіурі пам’ятав про листа, схованого на грудях, про який ніхто, окрім нього, не повинен знати, а якщо його обшукають, то знайдуть і листа. Краще вже самому віддати персня, можливо, тоді вони не доберуться до листа.
Він витягнув шворку.
— Не треба шукати. Ось перстень. Візьміть його.
2. Полонений
Зброєносці розступилися, пропускаючи Сірих Лицарів, ті підійшли подивитися на перстень, що поблискував на долоні Тіурі.
— Перстень! — вигукнув один із них.
— Його перстень. — прошепотів другий.
Третій вихопив персня з руки Тіурі з такою силою, що шворка розірвалася.
— Цей перстень мій, — заявив Тіурі, — віддайте!
— Невже?! — презирливо мовив лицар. — І тобі не соромно за цей маскарад?!
— Ми знайшли його, — звернувся перший лицар до герцога.
— Він наш полонений і дістане по заслугах.
Тіурі повернувся до володаря замку:
— Відпустіть мене! Я не знаю цих лицарів і не зробив нічого, що заслуговує на покарання.
Герцог стояв, спершись на двері, і неприязно мовчки дивився на Тіурі.
— Я ваш гість! — вигукнув Тіурі. — Чому ви дозволили цим лицарям, які не назвалися й не показали своїх облич, ображати мене і брати в полон? Це — порушення святого закону гостинності! Я хочу, щоб мені повернули персня й дозволили піти.
Герцог відвів погляд і промовчав.
— Схопити його! — наказав один із Сірих Лицарів.
— Хоча б скажіть, чому ви полонили мене! — вигукнув Тіурі, в якого вчепилося одразу декілька рук.
Та Сірі Лицарі нічого не відповіли. Герцог відступив убік і відчинив двері. Двоє лицарів і двоє зброєносців повели Тіурі коридором, потім вгору гвинтовими сходами. Вони мовчали. Мовчав і Тіурі, усвідомлюючи, що розмовами тут не допоможеш. Нарешті вони підійшли до дверей, що вели до маленької кімнатки. Хлопця заштовхали всередину й зачинили двері. Він став бранцем замку Містеринат.
Кімната була восьмикутною з єдиним вікном. Воно було відчинене. Тіурі визирнув і глянув вниз на спорожнілий двір. Він зрозумів, що перебуває в одній із веж замку. До землі було страшенно далеко. На додачу двір замикала глуха стіна зі ще однією вежею. Тіурі, зітхаючи, відійшов од вікна: втекти звідси було неможливо.
Він огледів кімнату. Важкі меблі: великий стіл, трохи менший стіл і два крісла з подушками. На підлозі — килим, на стінах — гобелени, зі стелі звисає мідна
люстра тонкої роботи. Гарно та затишно — однак це в’язниця!
Тіурі сів у крісло й замислився. Щось тут не те. Чому Сірих Лицарів цікавив перстень, а не лист? Може, вони не бажали, аби про лист дізнався герцог, і прийдуть по нього пізніше? Ця думка змусила Тіурі зірватися з місця. Він стривожено забігав по кімнаті, врешті зупинився і схвильовано прислухався.
За дверима почулися кроки і звуки, неначе на кам’яну підлогу поклали списа. Хтось його стереже? Чи наразі хтось прийде до нього? З-за дверей долинали нерозбірливі голоси. Припавши вухом до замкової щілини, Тіурі зміг розібрати окремі слова: «...його надійно замкнено.»; «...як він вчинив, так і з ним.»; «.занадто молодий, щоб.»; «.не можу погодитися. зло повсюди. втекти. але ми б зараз.»