Тіурі здавалося, що промайнула вічність. Він втратив відчуття часу. Перед очима була лише частина кімнати, і юнак запам’ятав її назавжди, особливо гобелени. Денне світло поволі тьмяніло, і Тіурі стало ввижатися, що малюнки на гобеленах оживають, перетворюючись на таємничі образи. Їхні сюжети нагадували ті, що були на гобеленах у Великій залі, але ці були якимись дивними й жорстокішими.
Коли очі Тіурі заплющувалися від утоми, йому уявлялося, що лицарі та чудовиська танцюють на стінах. Але варто було розплющити очі, як вони знову завмирали.
Він прислухався до шуму дощу, який щось гомонів про безкінечну журбу та невимовну самотність.
3. Герцог та його донька
ень добігав кінця, коли Тіурі вкотре почув скрегіт ключа в замку. Двері відчинились — і увійшов не Сірий Лицар і не зброєносець, а служка в блакитній лівреї. Він поставив на стіл тацю з їжею, потім поглянув на Тіурі й похитав головою:
— Я розв’яжу тобі руки, бо ж навіщо я тоді піднімався сходами?
Слуга довго вовтузився, та нарешті таки впорався. Тіурі спочатку довелося розтерти занімілі зап’ястки. Кров швидше заструменіла по жилах — і стало так боляче, що аж сльози набігли на очі, та він не хотів, аби слуга це помітив, і, прикусивши губу, нахилив голову.
Служка відійшов до дверей. Схоже, йому наказали дочекатися, поки Тіурі поїсть. Невдовзі юнак почав їсти. Це були тільки хліб і вода, але він так зголоднів, що був радий і цьому. Тіурі їв у тиші. Вирішив нічого не говорити й не питати і зносити полон з належною гідністю та байдужістю. Коли хлопець повечеряв, слуга, ніби перепрошуючи, промовив:
— Теперечки я повинен вас знову прив’язати.
Тіурі мовчки підкорився, але помітив, що слуга затягнув вузли слабше, аніж лицар зі зброєносцями. Залишившись на самоті, юнак спробував розв’язатися. Він сподівався, що йому пощастить розплутати мотузку, бо коли руки вільні, то решту зробити вже простіше. Але таки довгенько довелося йому поморочитися, щоб мотузка піддалася. І нарешті вдалося!
Тіурі сидів, обережно рухаючи руками й ногами; потім підвівся, повільно пройшовся кімнатою, розминаючи занімілі кінцівки, і визирнув у вікно. Вечоріло. Дощ вщух, одначе картина за вікном була похмурою й сумною.
Юнак звільнився від мотузки, але не став вільним. Та все-таки відчував себе набагато спокійніше та сміливіше. Принаймні тепер можна спробувати прочитати листа, до того як стемніє.
Проте не судилося! Кроки й голоси за дверима змусили хлопця поспішно сісти в крісло і знову обмотати себе мотузкою.
До кімнати увійшов герцог. Він похмуро зиркнув на Тіурі й промовив:
— Так. Отже, тебе довелося зв’язати.
Тіурі гордовито зберігав мовчанку, сподіваючись, що герцог навіть і не подумає подивитися на ослаблену мотузку.
Герцог підійшов ближче, подивився на нього уважно і, уперши руки в боки, грубо спитав:
— Як тебе звати?
Тіурі мовчки дивився на нього.
— Вирішив мовчати! — роздратувався герцог. — Це якраз тобі личить!
Тіурі охопили сумніви: чи варто відповідати. Але нарешті він мовив:
— Вони не сказали нічого. Ви разом з ними полонили мене без будь-яких пояснень.
— Ти сам маєш розуміти, чому тут опинився, — відповів герцог також після короткого вагання. — Адже перстень у тебе знайшли, чи не так?
— Перстень! — вигукнув хлопець і ледве утримався, щоб мимоволі не ворухнутися. — Що ви знаєте про перстень?!
— Кому він належав? — було зустрічне запитання герцога.
Тіурі вагався, перш ніж відповісти: «Чи можна про це говорити? Що це дасть? Думаю, що він знає. Тільки я все ще не розумію, чому вони завжди говорять про перстень і ніколи про листа?»
І юнак відповів:
— Чорному Лицарю з Білим Щитом.
— Чорному Лицарю з Білим Щитом, — повторив герцог повільно. — Тобто, ти сказав це сам. Але чому ти носив його?
— Чому я його носив?
— Ти ж сам кажеш, що перстень належав Чорному Лицарю з Білим Щитом. Як же ти можеш його носити?
— Та ж Лицар з Білим Щитом загинув! — вигукнув Тіурі.
Герцог вдивлявся в нього так, немов хотів прочитати його думки.
— Ви знали його? — спитав юнак.