Хлопець спантеличено переводив погляд з герцога на згорток. Такого він не очікував! Кумедно: герцог суворо відчитав доньку, а сам приніс для нього те саме, що й вона! Тіурі всміхнувся. «От якби він побачив те, що лежить під столом!»
— Дякую вам, — мовив він. — Але чому ви принесли мені це все?
Герцог відповів не одразу. На його обличчі відбилися водночас і злість, і збентеження, і подив.
— Ти не мій бранець, — почав герцог, — не мені тебе й судити. До того ж ти був моїм гостем, і хоч би в чому ти був винен, я хочу, аби ти у разі потреби міг себе захистити.
— Від чого?! — вигукнув Тіурі.
— Не галасуй. Тихше, побачиш.
Герцог обвів поглядом кімнату й раптом помітив те, що лежало під столом. Для нього це було цілковитою несподіванкою, але він промовчав.
— Як захищатися, коли я не знаю, у чому мене звинувачують? — тихо промовив хлопець. — Як я маю виправдатися, коли не знаю, чому мене взяли в полон? Хто ці лицарі, яких ви називаєте друзями? Ви вірите, що мене ув’язнили несправедливо?
— Я не можу відповісти на твої запитання, — різко обірвав його герцог. — Незабаром розкажеш це Сірим Лицарям, коли з’явишся перед ними. Я даю тобі можливість захистити себе не лише словом, а й ділом.
Він хотів уже піти, але Тіурі схопив його руку:
— Ви не вірите, що я зробив щось погане! Тому прошу: дайте мені можливість втекти! Ви тут володар, дозвольте залишити ваш замок.
Герцог висмикнув руку.
— О, так ти, виявляється, боягуз! — вигукнув він. -Хочеш втекти! Тікають лише ті, у кого совість нечиста. І більше не проси, інакше шкодуватиму, що приніс тобі зброю.
— Я не боягуз. — почав було Тіурі й замовк. Не міг же він пояснити, яка поважна причина змусила його благати про втечу.
— Тихо, — мовив герцог, поглядаючи на двері, — наразі я піду; мабуть, уже час.
Не промовивши більше ані слова, він поспіхом зник. Потаємні двері безшумно зачинилися. Тіурі підійшов до них, спробував відчинити, та марно. Юнак обвів поглядом кімнату, яку тим часом огортали сутінки.
«Мабуть, уже час», — сказав володар замку. Схоже, тепер він постане перед таємничими Сірими Лицарями і лист лишиться непрочитаним.
«Та й який сенс запам’ятовувати, що в ньому написано, — подумав Тіурі, — якщо мене, імовірно, вб’ють. Їх четверо, а я один».
Проте думка про зброю надала йому мужності. Він був не зовсім один: двоє намагалися йому допомогти, і він захищатиметься до останнього. Він покаже герцогу, що вартий його допомоги!
Тіурі хутко скинув рясу й вибрав, що вдягти. Узяв кольчугу, яку принесла Лавінія, і кинджал, але меч, що його приніс герцог, виявився гострішим та легшим. За мить юнак був готовий: він загорнувся в рясу, якомога краще приховуючи обладунки. Зброю, що залишилася, сховав під стіл, дістав з-під килима листа, сховав його на грудях і почав чекати, коли настане «час».
Чекати довелося недовго. У коридорі почулися кроки, вкотре заскреготів ключ — і двері відчинилися. Увійшло двоє зброєносців: один зі смолоскипом, другий — зі списом. Заборола їхніх шоломів були опущені. Мовчки, тільки помахом руки, вони наказали Тіурі йти за ними.
4. Битва з Сірими Лицарями
У супроводі двох зброєносців Тіурі спустився нескінченними гвинтовими сходами, потім довго йшов анфіладами кімнат та коридорами. Усюди було тихо й безлюдно: здавалося, що там ніхто не живе.
Врешті-решт вони потрапили у незнайомий Тіурі двір, оточений критою галереєю із закріпленими на стінах палаючими смолоскипами. Посеред двору, чекаючи на нього, стояли четверо лицарів. Один із них дав знак — і двоє зброєносців, що стояли збоку й тримали барабани, почали тихо вибивати дріб.
Тіурі все здавалося нереальним: притихлий замок, напівтемний двір, мряка, безмовні лицарі, одноманітний дріб барабанів.
Зброєносці підвели Тіурі до Сірих Лицарів і відійшли до воріт.
Тіурі сміливо дивився на лицарів. Вони стояли при повному озброєнні, заборола опущені, у лівій руці тримали щити, а в правій — руків’я мечів.
— Ви посилали за мною, — мовив Тіурі. — Що ви від мене хочете?
Говорити доводилося дуже голосно, щоби барабанний дріб не заглушав його слова.
Сірі Лицарі мовчали.
— Що вам треба? — повторив юнак.
Сірі Лицарі мовчали, а барабанний дріб посилювався.
— Та що вам треба?! — крикнув Тіурі втретє, проте барабани били вже так гучно, що він навіть не почув власного голосу.
Сірі Лицарі стояли нерухомо й дивилися на нього.
Хлопець відчував, що мужність полишає його, а воля паралізована. Він хотів щось сказати, але слова завмерли на губах, а ноги наче приросли до землі. Барабанний дріб ставав дедалі гучнішим та гнітючішим, відлунюючись у високих кам’яних стінах.