— Лицарі, ви так і не відповіли на моє запитання. Сірі Лицарі мовчали. Ристридин покашлював.
— Кажи, Ристридине, — втрутився герцог, — ти мусиш пояснити. Тобі неприємно, ти більше в це не віриш, але ж вірив і діяв відповідно. Хай же він послухає тепер твої звинувачення.
Герцог підійшов до зброєносця, взяв у нього смолоскип і освітив обличчя Тіурі.
А лицар Ристридин, помовчавши, сказав:
— Ми шукали тебе, Тіурі, ось чому: ми думали, що ти вбив Чорного Лицаря з Білим Щитом, вкрав його перстень і втік на його коні. Хай небо буде мені свідком, ми помилялися, я вірю тобі!
5. Примирення
То он воно що! Тіурі хитнувся, немовби йому дали ляпаса. Навіть останні слова лицаря Ристридина не могли пом’якшити жахливого звинувачення. Він, Тіурі, убив Лицаря з Білим Щитом! Насправді звинувачення було більш смішним, аніж жахливим, саме так юнак і сказав, щойно був спроможний щось вимовити.
— Смішно... — прошепотів Тіурі.
Тепер поведінка Сірих Лицарів стала зрозумілою, проте Тіурі все ще не міг збагнути, як вони могли звинуватити його!
— Ну от, — мовив герцог, — гадаю, можна вже увійти в дім. Необов’язково мокнути під дощем.
Він підійшов до хлопця, обійняв за плечі й повів за собою. Тіурі покірно пішов. Сірі Лицарі та їхні зброєносці попрямували за ними. Насправді замок не був порожнім: Тіурі повсякчас ловив цікаві погляди челяді, що визирала майже з кожного закутка. Незабаром вони опинилися в тій самій залі, де Тіурі вперше зустрівся з Сірими Лицарями. Там був накритий стіл і палали смолоскипи.
Герцог злегка підштовхнув Тіурі до крісла, наповнив келих і поставив перед ним.
— Ось, — запросив він, — випий-но.
Тіурі, окинув поглядом чотирьох присутніх лицарів, що сиділи перед ним за столом, і відсунув свого келиха.
Сірі Лицарі познімали шоломи й нараменники — і нарешті юнак зміг добре їх роздивитися. Герцог наповнив і їхні келихи.
— Гадаю, — почав володар замку, — після всього, що трапилося, вам захочеться трохи підкріпитися. так би мовити, мирова трапеза.
Сірі Лицарі не торкнулися своїх келихів — вони дивилися на Тіурі, немов очікуючи, що він скаже.
Юнак розглядав їх, переводячи погляд з одного на іншого. Ось навпроти сидить лицар Ристридин: високий, худорлявий, з худим, обвітреним обличчям. Чорне кучеряве волосся й бороду його вже торкнула сивина, але блакитні очі світяться ясно. Праворуч від нього Бенду: кремезний, сильний чоловік з темним волоссям і очима та загрозливо насупленими густими бровами. Біля нього лицар Арват, схожий на Бенду, — такий же міцний, темноволосий, але значно молодший, йому не більше двадцяти п’яти, і очі світліші й привітніші. Лицар Евейн — ліворуч від Ристридина, теж молодий, світлошкірий, з білявим волоссям.
Тіурі заговорив, звертаючись до Ристридина як старшого серед них.
— Мирова трапеза. — повторив він слова герцога. — Ви поводилися зі мною як зі злочинцем! Як вам таке спало на думку — звинуватити мене у вбивстві! І чи всі ви вірите тепер, що звинувачення було несправедливим?
Лицар Ристридин серйозно кивнув, а Арват з Евей-ном в один голос підтвердили:
— Так!
Але Бенду заперечно похитав головою:
— Немає значення, вірю я чи ні. Мені треба знати. Може, ти й не винен, Тіурі, син Тіурі, та в житті трапляється, що зрада з брехнею криються під безневинною зовнішністю. І перш ніж повторити за своїми друзями «так», я хочу дізнатися, хто ж насправді вбив Лицаря з Білим Щитом. Ти стверджуєш, що це зробили Червоні Вершники за наказом Чорного Лицаря з Червоним Щитом. Звідки тобі це відомо?
— Він сам розповів мені.
— Хто?
— Чорний Лицар з Білим Щитом.
— Отже, ти знайшов його?
— Я знайшов його і залишався поруч, доки він не помер.
— А як ти там опинився?
Тіурі підвівся. Він стояв виструнчившись, сповнений гідності, й обурено дивився на Бенду.
— Лицарю Бенду, — почав він, — я пішов з церкви, де мав провести ніч перед посвятою в лицарі. Я взяв коня, що мені не належав, і поїхав на ньому. Я знайшов Лицаря з Білим Щитом і залишався з ним, доки він не помер. Він розповів мені, хто його вбив, і дав мені перстень. Пізніше мені зустрілися Червоні Вершники, вони намагалися вбити мене, але я втік. Потім я їхав на коні Лицаря з Білим Щитом на захід, через ліс. Більше я нічого не можу вам розповісти. Але присягаюся, совість моя чиста. Бувши лицарем, присягнув би лицарською честю. Ваші звинувачення помилкові й смішні!
Бенду похмуро дивився на нього.
— Добре, — пробурмотів він, — усе це ми без того знаємо. — Сідай.
Але Тіурі залишився стояти, хоча від хвилювання його била лихоманка.