— Пізніше у Дагонатбурзі ми дізналися про юнака, який втік з церкви, — вів далі лицар Бенду. — Усім це видавалося дуже дивним, але ані його друзі, ані батько, ані навіть король не вірили, що він міг скоїти щось лихе. Я подумав, що це нечуваний вчинок, який суперечить усім правилам, і вирішив, що син Тіурі є тим самим конокрадом, який дременув і забрав із собою персня.
— Я не міг повірити в це, — заперечив Ристридин. -Сина Тіурі після випробувань було визнано гідним посвяти в лицарі, і ці розповіді про крадія та вбивцю аж ніяк не держалися купи. В усякому разі ми вирішили, що юнак-втікач — хоч би хто він був — і є вбивцею. Утім, якщо ми називатимемо всі причини, завдяки яким ми дійшли такого висновку, наша оповідь надовго затягнеться. Справжні вбивці та їхні поплічники (при цьому він подивився на Тіурі) так хитромудро обплутали тебе наклепами.
Тіурі уважно слухав їх. Так, Червоні Вершники та їхній суверен перехитрували всіх! Вони відвели підозру від себе, а самі десь переховувалися, підстерігаючи його, адже двох він бачив, коли ті їхали на захід...
— Тепер ти розумієш, чому ми підозрювали тебе, -мовив Ристридин. — Сподіваюся, що не гніватимешся. Ти ще молодий і не знаєш того, що знаємо ми. що зрада, як каже Бенду, може критися під найневинні-шою зовнішністю.
— Ні, — відповів Тіурі тихо, — не серджуся.
Він не знав навіть, чи це так, бо був збентежений. Юнак зосереджено подивися на перстень Лицаря з Білим Щитом і одягнув його на палець.
— Врешті-решт вип’ємо вже і поїмо, — запропонував герцог.
Тіурі допив своє вино, але їсти не зміг. Він розмірковував над почутим і розумів: багато що так і залишилося йому невідомим. Скажімо, хто такий Чорний Лицар з Білим Щитом? Сірі Лицарі знали його і збиралися помститися за його смерть. Тіурі кортіло про все розпитати, але він не наважився. Така цікавість могла здивувати лицарів і знову викликати підозри. Схоже, їм нічого не відомо про листа, тож він мав бути обережним і не розповідати те, що могло б наштовхнути їх на думку про його місію. Хлопець мовчав, відкинувшись на спинку крісла. Він направду дуже стомився.
Герцог підвівся і підійшов до нього.
— Слухай-но, друже, чи не час тобі вже відпочити? А завтра все обміркуємо на свіжу голову. Ходімо.
Тіурі встав, немов уві сні, і герцог провів його до іншої частини замку. Там вони піднялися високими сходами.
— Вибач, що тобі, такому стомленому, довелося так високо підніматися, — перепросив герцог, відчиняючи двері перед Тіурі. — Це кімната мого сина, гадаю, вона тобі сподобається. Він служить в одного з лицарів Да-гоната зброєносцем і не живе тут. Тобі скільки років?
— Шістнадцять.
— А йому — чотирнадцять, і я сподіваюся, що він виросте справжнім воїном, не згіршим за тебе. Добраніч!
Тіурі лишився на самоті. Кімната була затишною. Ліжко заслане білосніжним простирадлом. На столику біля ліжка й біля вмивальниці, де стояли кухлі з гарячою та холодною водою, горіли свічки. Доки Тіурі роззирався навколо, двері відчинились і увійшла дружина герцога.
— Я зайшла перевірити, чи все гаразд. Це кімната Сиґірдиварта, нашого сина.
Тіурі вклонився й подякував герцогині. Жінка всміхнулася, і юнак помітив, що Лавінія дуже схожа на матір. Вона ласкаво побажала йому доброї ночі і вийшла.
Хлопець роздягнувся, умився, ліг і провалився в глибокий сон.
6. Ім’я Лицаря з Білим Щитом
Прокинувшись, Тіурі не одразу збагнув, де він, але поступово пригадав усе, що сталося напередодні. Він іще трохи полежав, насолоджуючись зручним ліжком і затишком кімнати, підвівся і вдягнув свою подерту рясу. Кольчугу повісив на стільці, хоча із задоволенням залишив би її собі разом зі зброєю. Юнак хотів визирнути у вікно, проте підвіконня було занадто високе і, щоб дотягнутися до нього, довелося ставати на лавку. Хлопця вразив чудовий краєвид за вікном. Кімната була розташована в одній із веж, що виходили на захід.
Була ясна днина. У яскравому сонячному світлі виблискували мокрі луки та пасовиська. Блакитна річка переливалася лазуровим сяйвом, а побіч блискучою червоно-брунастою стрічкою стелилася Перша Велика Дорога, ведучи в гори. Тіурі чітко бачив ці гори — сірі, блакитно-бузкові, із засніженими верхів’ями на тлі ясного неба. Туди й пролягав його шлях!
Недовго Тіурі милувався краєвидом — у двері хтось постукав. Хлопець гукнув:
— Заходьте!