— Забагато запитань одразу, — засміявся юнак і додав серйозно: — І я не можу відповісти на всі.
— Батько казав, що мені не можна тебе ні про що розпитувати! Але дещо я знаю. Твоє ім’я Тіурі! Чи не так? І Тіурі Хоробрий справді твій батько?
— Саме так, ясновельможна панно, — з гідністю підтвердив Тіурі. — Ви знаєте його?
— Ні, лише чула про нього. Адже він — один із тих лицарів, про кого менестрелі складають свої пісні. Ті-урі Хоробрий, лицар Едвінем, Ристридин з Півдня.
— Лицар Едвінем, — перервав її Тіурі, — ви знали його?
— Ні, з ним я теж не знайома. Єдиний, кого я знаю, — лицар Ристридин. Коли я була маленька, він катав мене на спині, а втім, і він не хоче мені розповідати, що відбувається. Я була здивована, коли дізналася, що він був одним із Сірих Лицарів! Таким суворим і сердитим я його ніколи не бачила. А ти запитував його про лицаря Едвінема. Ти зустрічав його?
— Лише один раз.
— Мій батько знав його раніше, коли жив у королівстві Унавена. Якось до нас приходив менестрель і співав про нього чудову пісню. Починається вона так.
І Лавінія тихенько заспівала:
Ось мчить, мов вітер, граф Едвінем, Полишивши батьків дім, Форестерре, І сонячне світло щит відбиває -Щит білий, мов сніг на високій горі. Полишивши серце у замку своїм, Форестерре, на морських берегах, Він мчить, мов вітер, на коні воронім, Друзям на радість, на смерть ворогам.
Він мчить, мов вітер, граф Едвінем, На південь до гір проляга його шлях,
Коли ж проїздить він поблизу церков,
Вітаючи, дзвони дзвенять:
«Ось мчить володар Форестерре, Чий ліс прикрашає берег морський, Ні вітер, ні дощ не злякають його. Завжди переможцем вертає до дому свого».
«Вітаємо тебе, Едвінеме, славетний герою! Найчесніший серед зухвальців, Найвідважніший серед сміливців!
І слава хай засяє твоя райдугою навік! Король великий, Унавен, посилає гінців -І полишаєш ти Форестерре на березі морськім. На коні, чиє ім’я Вітер Нічний, Ти швидше від вітру летиш
І з ворогом б’єшся за свободу та честь Рідного краю свого».
Лавінія зупинилася.
— Далі не пам’ятаю, це дуже довга пісня, історія про королівство Унавена сповнена звитяг. Дивно, я чула — лицар Ристридин теж згадував Едвінема. А чому він так сердився на тебе? — Дівчина замовкла, а потім усміхнулась і сказала: — Я таки забагато питаю? Це я бачу по твоєму обличчю. Тато каже, що я надто цікава й багато теревеню. Проте, — вона понизила голос і продовжила, — я вмію мовчати і зберігати таємниці.
— Гадаєте, я маю таємницю?
— Звісно, — відповіла Лавінія. — Розкажи, що це за таємниця. Ти можеш мені довіряти.
— Вірю. Проте моя таємниця не лише моя, і я не можу вам розповісти про неї. Було б краще, аби ніхто не знав, що я маю таємницю.
Лавінія подивилася на нього розчаровано, але потім знов усміхнулася:
— Натяк зрозуміла. Не хвилюйся, я нікому не скажу про таємничого пілігрима, який гостював у нас. Домовилися?
— Дякую, Лавініє, — мовив Тіурі серйозно.
Вони ще трохи погомоніли, та невдовзі прийшов герцог і запитав Тіурі, чи не хотів би той піти з ним. Юнак попрощався з дівчиною і пішов за володарем замку до нижньої зали, де на нього чекали Сірі Лицарі.
— Лицар Бенду та лицар Арват щойно повернулися, — мовив герцог. — Вони не бачили Червоних Вершників, але простежили їхній шлях.
— Так, — підтвердив Бенду. — Принаймні вони були звідси неподалік і багато хто бачив їх. Але тут їх більше немає, хіба що вони дуже добре сховалися.
— Гадаємо, вони рухаються далі на захід, — додав Арват.
— І ми також будемо йти на захід, — сказав Бенду, -уздовж Блакитної річки.
— Адже й ти збирався в той самий бік, — звернувся лицар Ристридин до Тіурі. — Чи не хочеш частину свого шляху проїхати в нашому товаристві?
— Вони вирушають негайно, — додав герцог. — Певна річ, ти поїдеш на Арданвені, про решту спорядження я подбаю.
Тіурі замислився. Пропозиція була привабливою. Він зможе рухатися швидко й почуватиметься безпечно в товаристві лицарів і, можливо, дізнається більше про Чорного Лицаря з Білим Щитом, Едвінема, володаря Форестерре.
— Я із задоволенням проїду частину шляху з вами, лицарі, — нарешті сказав він.
— Звісно, ми не маємо права запитувати, чи далеко ти з нами поїдеш і яка твоя мета, — пробурчав Бенду.
Але Ристридин мовив:
— Можеш їхати з нами стільки, скільки захочеш. Ми й самі не знаємо, як далеко поїдемо. Триматимемося Першої Великої Дороги й слідів, що їх залишили Червоні Вершники. Можливо, твій шлях виявиться довшим за наш.