— Чого це? — спитав Бенду, — зиркаючи то на Ри-стридина, то на Тіурі.
— Я маю їхати вздовж Блакитної річки, — пояснив Тіурі і після короткого вагання додав: — аж до її витоків.
— До Менауреса?! — вигукнув герцог.
— Так, — відповів Тіурі, — до Менауреса.
— Відлюдник Менаурес. Отже, тобі потрібно до нього! — герцог кинув погляд на Бенду, єдиного з Сірих Лицарів, який і досі не довіряв Тіурі, і додав: -Тоді це добре діло. Перекажи йому мої вітання, багато чим я йому зобов’язаний. І прийде час, коли я піднімуся до нього в гори. Вітання йому від мене!
— Перекажу, — пообіцяв Тіурі.
— Час лаштуватися в дорогу, — сказав Ристридин. -Ми мусимо виїхати якомога швидше.
— Я також, — мовив Тіурі.
Частина четверта. Уздовж Блакитної річки
1. У дорозі
За півгодини підйомним мостом замку проїхав чималий гурт вершників: Тіурі, четверо Сірих Лицарів, їхні зброєносці і троє солдат герцога Містерината. Тіурі, вдягнений в кольчугу та блакитну туніку, таку саму як у зброєносців герцога, їхав верхи на Арданве-ні. Рясу він прихопив із собою, скрутивши її та поклавши в торбину, приторочену до сідла. Перш ніж вирушити в дорогу, юнак сердечно попрощався з герцогом, його дружиною та Лавінією. Тепер він прямуватиме власним шляхом, більша частина якого ще була попереду, пліч-о-пліч з лицарем Ристридином.
Сторожа, що охороняла браму, дивилася на Тіурі здивовано. Схоже, вони забули навіть про шахи, розмірковуючи, як могло статися таке, що монах, який завітав до замку, перетворився спершу на бранця, а потому став поважною персоною і покинув замок на чудовому коні в оточенні таємничих Сірих Лицарів.
Перша Велика Дорога проходила вздовж берега Блакитної річки, повторюючи всі її вигини, і вела на захід. Тіурі вкотре озирнувся. Замок залишався таким же похмурим, а втім, тепер юнак знав, що там живуть друзі. Він помітив, що на одній із веж хтось махає їм услід. Може, Лавінія? Тіурі покивав у відповідь і повернувся до Ристридина.
— Лицарю Ристридине, я досі не знаю імені нашого гостинного господаря. Як звати герцога Містерината?
— Ім’я його звучить дивно для нашого вуха: Сиґірди-варт Раффокс із Азулара, що на Півночі. Колись давно він був лицарем в одному північному королівстві. Війна та міжусобиці змусили його полишити Вітчизну; він довго поневірявся світами і дістався наших країв. У ті часи — майже двадцять літ тому — замком Містеринат володів лихий сеньйор, що нагонив жах на всі довколишні землі. Сиґірдиварт Раффокс викликав його на двобій, переміг і позбавив місцевий люд великих бід. Король Дагонат на знак щирої подяки подарував йому той замок з усіма землями і титул герцога Містерината. Герцог Раффокс живе тут так довго, що давно став одним із нас.
— Він теж знав Лицаря з Білим Щитом. лицаря Ед-вінема? — поцікавився Тіурі.
— Багато років тому вони зустрічались у королівстві Унавена.
Повагавшись, Тіурі запитав:
— Лицаре Ристридине, ви можете мені більше розповісти про Чорного Лицаря з Білим Щитом?
— Що саме тебе цікавить?
Тіурі під’їхав до нього ще ближче і тихо мовив:
— Усе.
— Це більше, аніж я можу розказати, — усміхнувся Ристридин.
— Я нічого не знаю про нього, лише ім’я, яке вперше почув від вас.
Лицар допитливо поглянув на Тіурі, проте анітрохи не здивувався.
— Він мав багато імен: лицар Едвінем, граф Форес-терре-на-Морі, Непереможний, паладин короля Уна-вена. Він завжди боровся проти зла, здійснив чимало великих справ, був доброю і шляхетною людиною. Такі, як він, зустрічаються нечасто.
— Ви добре знали його?
— Він був моїм другом, — відповів Ристридин. — Ди-вись-но, лицар Бенду дає знак, щоб ми пришвидшили коней, і тепер підемо риссю — нам треба поспішати. Незабаром, на відпочинку, або коли поїдемо повільніше, я розповім тобі, як ми познайомилися з лицарем Едвінемом, як пліч-о-пліч билися з ворогом, хоча він був лицарем короля Унавена, а я — короля Дагоната.
Лицарі підострожили коней і помчали дорогою. Перехожі проводжали їх здивованими поглядами, гадаючи, куди поспішають чотири Сірих Лицаря, їхні зброєносці в сірому й чотири вершники герцога Містерината в блакитних колетах. Кінь Тіурі виявився прудкішим за інших, і юнакові іноді доводилося стримувати його, аби не випереджати гурт. Певний час вони летіли без відпочинку й зупинилися лише опівдні: обтерли змилених коней, відпустили їх пастися, а самі розташувалися перекусити поблизу дороги. Тільки лицарі Ристридин та Бенду спершу відійшли трохи до берега річки, неголосно про щось порадились і лише потім приєдналися до товариства. Ристридин сів поруч із Тіурі.