— Це дивно, як мало у нас знають про королівство Унавена, — здивувався він, — адже воно межує з нашим. Можливо, тому, що Великі гори дуже високі. Я мандрівний лицар і багато подорожував, але в королівстві Унавена бував лише раз, хоча мій родовий замок і не так уже й далеко звідти.
— Ви ж бо з півдня, — мовив Тіурі.
— Так, це зрозуміло з мого імені. Народився в замку Ристридин, що на березі Сірої річки, поруч із кордоном.
— Замок Ристридин. — повторив Тіурі. — А чому ви стали мандрівним лицарем, якщо маєте замок і землі?
— Полюбляю подорожувати, тому й відмовився від батьківських володінь. Там живе мій молодший брат, Артурин. А я вже багато років мандрую світом — мені це найбільше подобається; і ще мандруватиму, хоча вже й не молодий.
Та я обіцяв розповісти, як зустрів лицаря Едвінема. Тож слухай. Звісно, ти чув про королівство Евіллан, що на південь за Сірою річкою. Похмура країна з дикими лісами й безплідними рівнинами. Скрізь кам’яні фортеці, у яких жили пани, які ще за давніх часів, коли не воювали між собою, то нападали на сусідні країни. Повсякчас нам доводилось оборонятися від них.
Сім років тому молодший син короля Унавена поїхав до Евіллану, завоював його і проголосив себе королем. Відтоді твердою рукою править він тією країною, поклавши край сваркам і набігам. Та боїв все ще було багато, бо не вщухала суперечка між Евілланом і королівством Унавена. Воїни курсували Третьою Великою Дорогою — як з Евіллану до королівства Унавена, так і назад. Незрідка вони влаштовували бійки, знищували наші землі й підпалювали села. Звісно, ми, піддані короля Дагоната, вважаємо це неприпустимим. Наші лицарі охороняють дорогу, щоб зупинити цих забіяк і видворити на їхню територію.
Так сталося, що одного разу я з невеликим загоном переслідував групу вершників війська з Евіллану, що прямувала до королівства Унавена Третьою Великою Дорогою. Вони втекли до невеличкого лісу, що зветься Форготським, і ми втратили їхній слід. Довго ми пробиралися через ліс, допоки не зіткнулися з ворогами, які напали на нас. Ми захищалися як могли, але не сподівалися на успіх, позаяк місце це було нам незнайоме і, до того ж, нас було значно менше.
Аж раптом з’явився лицар і з ним багато вершників на білих конях. Сам він був на вороному коні, у білій кольчузі, що вилискувала сріблом, і щит у його руці був також сріблясто-білим. Він здійняв меча, що сяяв на сонці, і його войовничий вигук пролунав на весь ліс. Так Едвінем, граф Форестерре явився нам на допомогу.
— І переміг? — спитав Тіурі.
— Недаремно ж він зветься Непереможним!
— Ви кажете, що його кольчуга була білою, отже тоді він не носив чорних обладунків?
— Лицарі короля Унавена носять усі кольори, окрім чорного. Лицар Едвінем носив його донедавна, — відповів Ристридин. — Стосовно Білого Щита — це знак лицарів Унавена, а герб королівства — білий з барвистою веселкою. Того разу Унавен послав лицаря Едвінема очистити ліс Форгота від злих розбійників Евіллану, які прийшли звідти.
— Як сталося, що Евіллан воює з королівством Уна-вена? Адже володар Евіллану — син короля.
— Це довга історія. Можливо, Евейн розповість її краще за мене. Напевно, ти знаєш: королівство Уна-вена — його Батьківщина. Він служив у Едвінема, доки сам не став лицарем.
— Зброєносцем?
— Ні. Багато юнаків залюбки служили б зброєносцями Едвінема, але його відданим зброєносцем, хоч як це дивно, був старий, худорлявий, бувалий у бувальцях чоловік...
Тіурі пригадав незнайомця, що викликав його з церкви, й запитав:
— А як звали зброєносця?
— Вокія, — відповів Ристридин, підвівся і запропонував їхати далі. — Ти маєш чудовий вигляд на цьому коні, — додав він, коли Тіурі скочив у сідло. — Едвінем їздив лише на ньому. Та й ім’я він має гідне — Ардан-вен, що стародавньою мовою королівства Унавена означає Нічний Вітер. Я ніколи не зустрічав такого прудкого коня.
Невдовзі вони знову вирушили в дорогу. Ристри-дин їхав попереду зі своїм зброєносцем, а Тіурі — поруч з одним із вершників герцога. Часом вони зупинялися десь у селі або ж біля чийогось будинку, щоб запитати про Червоних Вершників. Та все марно.
— Нікого, — журився Бенду, — і той учорашній злощасний дощ змив усі сліди.
Ристридин подивився на протилежний берег річки.
— Вони могли проїхати з другого боку, — припустив він.
— Маєш рацію, — погодився Бенду, — при нагоді переправимося через річку й пошукаємо там.