— Ні, — пробурмотів служка, — тобто, я хочу сказати: не бачив жодного.
— Дивись мені в очі, — наказав Ристридин, — і кажи правду: ти не бачив неподалік вершників у червоному, можливо, вночі?!
Слуга витріщився на нього перелякано й водночас зухвало.
— Ні, не бачив. І якби вони тут побували, то я б це знав.
— Гаразд, можеш іти. І подбай, щоб наші коні були нагодовані.
— Прошу панство не турбуватися, — відповів трактирник. — Іди геть, Леоре! — наказав він служці і, звернувшись до гостей, запитав, чим вони бажають підкріпитися.
— Нам все одно, — мовив Бенду, — аби було смачно й вистачило на всіх. І щоб ніхто не заважав нам під час трапези.
Трактирник вклонився і зник. Тіурі пішов з одним зі зброєносців до стайні — перевірити, чи добре подба-ли про коней. Леор саме доглядав їх. Тепер він трохи заспокоївся.
— Гарні коники, — похвалив він. — На таких довгенько можна їхати, а їм хоч би й що. Ви із замку Містери-нат, чи не так?
— Так, — відповів зброєносець.
— А коли виїхали?
— Зранку.
— Тоді ви швидко доїхали, Сірі та Блакитні Вершники. А ці Сірі Лицарі, хто ж такі будуть?
— Не знаємо, — в один голос відповіли чоловіки.
— Ми прості служки, — додав Тіурі, видаючи себе, як було домовлено, за одного з воїнів герцога.
— О так, звісно, — бубонів Леор, насипаючи в ясла мішок вівса. — Поважне панство ніколи ж не розповідає нам усього. Вони думають, що їхні справи вище нашого розуміння. — І повернувся до коней. — А воронько найкращий з усіх буде, так, красунчику? А верхи на ньому таки не лицар, га. правду кажу? — він зиркнув на хлопця, та не додав більше ані слова.
Арданвен стукнув копитом по землі й тряхнув гривою.
— Норовистий кінь! — зауважив Леор і знову зиркнув на Тіурі, багатозначно посміхаючись.
Тіурі що далі, то менше подобалися той чоловік і те, до чого він веде, тож хлопець зрадів, коли вони покинули стайню.
У трактирі вже запалювали свічки, господар накривав на стіл. Трохи згодом вони з Леором принесли вечерю. Ристридин подякував і сказав, що покличе, коли буде потрібно. Лицарі з полегшенням зняли шоломи і зброю і поклали мечі. Бенду зачинив на засув двері в коридор, який виводив у внутрішній двір.
— Ну от, — зітхнув він, — нарешті ми самі.
Під час вечері Тіурі зауважив:
— Можливо, я занадто прискіпливий, але цей слуга не викликає в мене довіри.
— І в мене також, — погодився Бенду. — Ми за ним простежимо. А Червоних Вершників знайдемо в будь-якому разі, що б він не казав.
Лицар Ристридин поглянув на Тіурі в задумі.
— Поміркуйте всі, — сказав він, — треба вирішити, чи варто Тіурі залишатися в одязі воїна замку Місте-ринат.
Він не пояснив, чому згадав про це, але хлопець усе зрозумів. Червоні Вершники, звісно, шукали його, і він єдиний достеменно знав — чому. «Сірі Лицарі можуть не ганятися за вершниками, — з жахом подумав Тіурі.
— Якщо я залишуся з ними, ті самі нас знайдуть. Вони щонайменше бодай ще раз спробують відібрати в мене листа». Поки лицарі з ним, безперечно, він у безпеці, навіть якщо вороги й здогадаються, що він переодягнений. Ті, певна річ, швидко все зрозуміють, коли побачать простого зброєносця, що їде на коні Едвінема, Чорного Лицаря з Білим Щитом.
Він не висловив своїх думок — невідомо, до чого б це призвело, натомість звернувся до Евейна:
— Лицарю Евейне, чому правитель Евіллану ворогує з королем Унавеном? Що між ними сталося?
— У двох словах цього не розкажеш, — відповів Евейн,
— але, звісно, я розповім тобі про це.
— Не забувайте лишень, що нам треба відпочити, -нагадав Бенду. — Вирушаємо завтра на світанку.
— Чи може бути щось краще, аніж відпочинок у доброму товаристві: попивати вино і слухати історії, -відказав Ристридин і послав зброєносця по ще кілька пляшок вина.
По вечері воїни наповнили келихи, влаштувалися якнайзручніше і приготувалися разом з Тіурі слухати розповідь Евейна.
— Кажуть, — почав Евейн, — що наше королівство найкрасивіше у світі. Король Унавен віддавна править там мудро і справедливо. Багато століть панував у нашій країні мир та спокій. Лише останніми роками пізнали ми війну та розбрат. І розбрат цей виник у самому серці королівства.
Король Унавен має двоє синів. Старший, як велить звичай, — кронпринц, і з того дня, як йому виповнилося вісімнадцять, носить титул віце-короля і королівського намісника. Та обидва принци народилися в один день, і молодший завжди був незадоволений своїм становищем. Він вважав несправедливим, що брат, старший від нього лише на кілька хвилин, успадкує трон. Слід зазначити, що принци схожі зовні й однаковою мірою наділені розумом і талантами. Тому для молодшого така різниця є ще нестерпнішою. Проте юнаки різняться характерами, і з віком це ставало дедалі більш очевидним. Кронпринц схожий на батька: завжди піклується про державний інтерес та про добробут майбутніх підданих. А брат — владолюбний і прагне лише необмеженого володарювання.