Протистояння між братами з роками посилювалося. Молодший зненавидів старшого — і вони стали ворогами. Король Унавен, здається, перепробував уже все, намагаючись відновити злагоду і примирити молодшого з його долею. Та в єдиному він залишався непохитним: у жодному разі не погоджувався розділити королівство. Воно мало лишатися єдиним цілим під владою законного монарха.
Урешті-решт король проголосив молодшого сина намісником Провінції Річних Затонів на півдні королівства. Спершу все було добре, та час минав — і принц правив усе більш незалежно. Бувало, він діяв усупереч волі батька! І, на завершення, вчинив те, чого король Унавен ніколи б не схвалив: перейшов південний кордон і вторгся в землі Евіллану. Він увійшов до країни, завоював її і оголосив провінцією Унавена. Король назвав дії сина незаконними і вимагав негайно вивести військо з Евіллану. У відповідь принц проголосив себе королем підкореної країни і додав, що відтепер він правитель, такий самий, як батько, і не має наміру скорятися!
Це вкрай розлютило короля, і він позбавив сина права бути його намісником.
Та самовпевнений юнак не сприйняв батькового рішення. На жаль, у Провінції Річних Затонів знайшлося чимало людей, які підтримували його в опорі. Кронпринц увійшов до Провінції на чолі армії, щоб навести лад, але зустрів озброєний спротив. Брати бились один проти одного! Старший син іменем Унавена переміг. Відтоді все змінилося в королівстві — немає там більше миру, спокою та злагоди.
Молодший принц, правитель Евіллану, почав надсилати розбійницькі загони до країни свого батька, порушуючи її спокій. Хоча війну оголошено й не було, однак сутички на кордоні й півдні країни відбувалися постійно.
— Один із таких загонів, — додав Ристридин, — переховувався у Форготському лісі, і король Унавен доручив лицареві Едвінему розігнати розбійників.
— Я також був там, як один із воїнів у дружині Едві-нема, — провадив далі лицар Евейн, — на той час я ще не був лицарем. Ристридин тобі вже розповів, що нам вдалося витурити ту грізну банду. Одначе негаразди у нашому королівстві на цьому не скінчилися.
Кронпринц кілька разів намагався укласти мир, але в нього нічого з того не вийшло. Кажуть, що він усе ще любить брата, та правитель Евіллану відмовляється від будь-якого зближення. Тож лицарі Унавена з тугою в серці мусили взяти свої білі щити, пристебнути мечі й приготуватися до битви.
Та нещодавно країною поширилася радісна звістка. Кажуть, що нарешті правитель Евіллану сам нарешті воліє укласти мир, збирається відмовитися від Евілла-ну, прибути до Унавенстадта й помиритися з батьком та братом. Він надіслав гінців до короля, й король, своєю чергою, направив своїх послів до Евіллану. Це правда, що вони мали вести мирні перемовини й поїхали з добрими намірами. Одним із посланців був лицар Едвінем, граф Форестерре.
Евейн замовк.
— І що далі? — спитав Тіурі.
— Я розповів усе, що знав. Радісний і сповнений надії виїхав я зі своєї країни, щоб доправити листа мого короля королю Дагонату. І я навіть уявити собі не міг, що так скоро доведеться змінити білий щит на попелястий і мчати месником цими землями.
Настала тиша.
«Власне, як дивно, — думав Тіурі, — ми сидимо тут разом і переймаємося справами чужої країни, хоча ніхто з нас, окрім Евейна, який родом звідтіля, не має до королівства Унавена жодного стосунку.»
Він хотів щось сказати, та несподівано Бенду жестом зупинив його. Лицар тихенько підвівся і безшумно рушив до дверей, що вели вглиб дому, обережно відтягнув засув і рвучко розчахнув двері.
До кімнати ввалився чоловік. Це був Леор. Бенду міцно вхопив його й поставив на ноги.
— Попався! — вигукнув він. — Навіщо підслуховував?!
— Йой, відпустіть! — заголосив служка. — Нічого я не підслуховував. йой, відпустіть, поможіть!
Бенду вхопив його ще міцніше.
— Кажи правду, нишпорко підступний, чому шпигуєш за нами?! Хто тобі наказав?!
— Ніхто! — виправдовувався Леор. — Я лише хотів спитати: може, вам ще чогось принести.
— Брехня! — струсонув його Бенду. — Негайно кажи правду!
— Йой! — скиглив Леор. — Мені боляче! Я нічого не знаю! Ой-йо-йой!
Він так репетував, що на той галас прибіг трактирник.