— Чудово, так і зробимо, — не заперечив Ристридин.
Вони домовилися розділити вартування. Першим чергував Ристридин; він запропонував Тіурі разом стояти на сторожі. Тож вони залишалися всередині і час від часу робили обхід навколо трактиру, а через годину мали розбудити наступну пару.
Тіурі з Ристридином погасили всі свічки, окрім однієї, і залишились у напівтемряві.
— Я попросив тебе стояти на варті разом зі мною, — мовив лицар, — тому що це чудова нагода поговорити.
— А ви не боїтеся, що нас хтось може підслуховувати?
— Леор? Ні. Те, що я збираюся тобі розповісти, — не секрет. Леорові все це можна слухати, хоча він і шпигун Червоних Вершників.
— Ви думаєте, вони близько? — спитав Тіурі. — І можуть повернутися?
— Переконаний, що вони неподалік.
Тіурі помовчав і тихо промовив:
— Я думаю, вони шукають мене. І коли дізнаються, що я у вашому товаристві, то самі на вас вийдуть.
— Нехай виходять. І що швидше, то краще. А щодо тебе, то з нами ти під надійним захистом. Ристридин підвівся, підійшов до дверей і визирнув назовні. Потім повернувся і сів поруч з Тіурі, залишивши двері відчиненими.
Година вартування минула непомітно, бо Ристри-дин розповідав Тіурі багато чого про лицаря Едві-нема.
Хлопець уважно слухав. Згодом він не раз згадував той вечір, кімнату в мерехтливому вогнику свічки, темряву за відчиненими дверима, плескіт річки і тихий голос лицаря Ристридина. Водночас Тіурі уявляв лицаря Едвінема не вмираючим, зраненим, яким бачив його в лісі, а войовничим: він гордо мчав на своєму коні, і сонячне світло відбивалося на його Білому Щиті.
3. Що розповів Ристридин про Чорного Лицаря з Білим Щитом
Лицар Ристридин розповідав про свого друга, Ед-вінема Форестеррського. Про життя, сповнене пригод і звитяг, фінал якого Тіурі був уже відомий. Але тепер юнак почув більше про останню пригоду Едвінема, хоча розповідь Ристридина й була неповною. Про лист королю Унавену не згадувалося, хоча саме він став причиною останньої подорожі й загибелі лицаря Едвінема.
Ось що розповів Ристридин:
— Цієї весни я гостював у брата, у замку Ристридин на Сірій річці. Бенду та Едвінем теж обіцяли приїхати, і втрьох ми збиралися до Дикого лісу, де раніше ніколи не були. Одного дня приїхали гінці й повідомили, що до нас наближаються лицарі Унавена. Я виїхав їм назустріч. Їх було небагато, але ця маленька процесія була напрочуд гарна. Усі лицарі були у повному спорядженні з відзнаками, у білих обладунках, з білими щитами і в семибарвних плащах. Попереду їхав лицар Едвінем Форестеррський, володар чудового маєтку в королівстві Унавена, що став мандрівним лицарем, так само, як і я. А за ним — інші славетні лицарі: Ан-домар з Інґевелла, Арґорат з Ферредове та Марсіан і Даровін. Усі вони належали до посольства короля Уна-вена і прямували до Евіллану. На прохання Едвінема вони проїжджали нашою країною: він хотів попередити мене, що вперше не зможе взяти участь у нашому поході, бо має важливе доручення від короля. Ти вже знаєш, що правитель Евіллану надіслав своєму батькові й братові листи, у яких висловлював намір укласти мир, тому король Унавен і відправив кращих своїх лицарів до Евіллану.
Лише одну добу гостювали лицарі в замку мого брата. Вони були радісні і сповнені надій. усі, крім одного. Лицар Едвінем був мовчазним.
Вдень ми стояли з ним на найвищій вежі і дивилися на рівнини Евіллану, що за Сірою річкою. Тоді я запитав у нього, чому він не радіє. Спершу він не хотів відповідати, а потім, зітхнувши, сказав:
«Не знаю! Усі щасливі та сподіваються на мир з Евілланом, але моє серце сповнене важких передчуттів. Іноді я сам гніваюся на себе, чи не занадто недовірливим та підозрілим став. Ніколи не почувався так, навіть у хвилини небезпеки».
Я намагався заспокоїти його: мовляв, насправді причин для остраху немає, але він відказав:
«Я знаю це так само добре, як і ти, Ристридине! І все одно не можу позбутися лихих передчуттів. — Потім подивився на захід і сказав: — Далеко звідси, край лісу, на морському узбережжі, стоїть мій замок Форестерре. Я люблю його і, коли мандрував далекими світами, моє серце раділо від думки про повернення додому, але тепер я лише сумую, згадуючи про нього, і розумію, що свій замок більше ніколи не побачу».
Я спитав: може, він непокоїться, передчуваючи зраду?
«Річ не в тім, Ристридине, — мовив він. — Правитель Евіллану — мій давній ворог. Я бився проти багатьох його лицарів, і жоден не зміг перемогти мене, але ніхто з них не поводився не по-лицарськи стосовно мене. Тому я не думаю про зраду. Проте, зізнаюся лише тобі, — я не вірю, що правитель Евіллану насправді бажає миру. Я добре його знаю, він — підступна людина».