Слуга поглянув на нього так, неначе це запитання його здивувало.
— Як? Коли проїздить така команда, як ваша, це завжди впадає в око! Та вздовж Блакитної річки тільки й мови, що про вас. І коли вони це почують, Червоні Вершники, то, звісно, кинуться врозтіч. Принаймні я так думаю.
— Гаразд, — кивнув Бенду. — Досить, можеш іти.
Лицарі стали радитися: чи й далі їм рухатися на захід, а чи лишитися в трактирі й чекати.
— Вважаю, що треба їхати вперед, — сказав Бенду. — Я взагалі не вірю Леору. Про всяк випадок можна одного-двох лишити тут.
Тіурі дуже хотілося, щоби решта погодилися з Бенду. Він у будь-якому разі мусив рухатися далі, а їхати в гурті було б набагато приємніше. Червоні Вершники, безумовно, шукатимуть його, і бажано, щоб лицарі продовжили похід.
— Лицарю Бенду, — сказав він, — я теж думаю, що вам краще рухатися вперед.
— Звісно, ти так думаєш, — відізвався Бенду, — бо їхатимеш швидко та під надійною охороною.
Тіурі замовк. Голос Бенду звучав недружньо. Лицар Бенду, схоже, справді не приховував своєї неприязні й недовіри. Проте Ристридин знав, чому Тіурі вважав, що лицарям слід їхати разом з ним.
За сніданком хлопець спостерігав за очільником Сірих Лицарів. Дивно, власне, що лист лицаря Едвінема опинився в нього, у Тіурі. у того, хто не був знайомий з Лицарем з Білим Щитом і не мав нічого спільного з відважними вчинками мандрівних лицарів. Насправді не Тіурі, а лицареві Ристридину належало б прийняти листа з рук Едвінема. Так і мало статися, якби Ристри-дин знайшов лицаря Едвінема. І тепер, за дивною випадковістю, важливий лист — під сорочкою Тіурі. Може, розповісти про це Ристридинові? Але ж він присягнув лицареві Едвінему нікому про це не розповідати. хоча той, звісно, не мав на увазі свого друга Ристридина.
Тіурі зітхнув. Він знав, що ні з ким про своє доручення не говоритиме. Ристридин також нічого не запитував, хоча, певно, багато про що здогадувався. Так сталося, що лицар Едвінем саме йому довірив викона-ти це завдання, і юнак має все зробити сам, хоча, можливо, інший зробив би це краще.
Раптом хтось штовхнув Тіурі в бік.
— Агов, ти спиш, чи що?! — гукнув до нього лицар Арват. — Ти готовий? Їдьмо!
Місцевість ставала горбкуватою. Гори мали вже бути десь недалеко, проте за ранковим туманом їх важко було розгледіти.
Тіурі їхав поруч із симпатичним зброєносцем Ри-стридина Ілмаром, своїм однолітком. Той служив Ри-стридинові не так давно, але був у захваті від нього й весь час розповідав про свого сеньйора.
Вони рухалися доволі швидко, попри те, що час від часу доводилося зупинятися, щоб розпитати про Червоних Вершників або відшукувати їхні сліди. Поволі туман розвіявся і визирнуло сонце. Дорога стала здебільш кам’янистою, а край дороги то там, то тут лежали камені-кругляки. У річищі звуженої річки також перекочувалося каміння, поміж якого шумували білими бурунами хвилі. Опівдні дорога вивела їх до підніжжя скель; на протилежному березі річки стояв темний сосновий ліс.
«Чудове укриття для Червоних Вершників», — подумав Тіурі. Він весь час напружено пильнував. Дорога була спокійна — ніхто не траплявся їм на шляху. Лише деколи вони чули гучне відлуння стукоту копит. Ніхто не розмовляв, кожен, здається, був насторожений.
Це трапилося по полудні.
З правого боку, з лісу, раптом пролунав гучний крик.
— А, ось і вони! Там ми їх і візьмемо! — вигукнув Бенду, утримуючи коня й поклавши руку на меча. Інші теж притримали коней і схопилися за зброю.
— Дивіться! — крикнув Арват. — Там хтось сидить на дереві! Хтось у червоному, здається!
— І поміж дерев теж метушаться, — підхопив Евейн.
Бенду підострожив коня і в’їхав у річку. Вона виявилася неглибокою і, попри потужну течію, її можна було перейти вбрід. Арват і його зброєносець кинулися за ним. З лісу в їхній бік полетіли стріли, але нікого не зачепили.
Тієї ж миті зі скелі, що ліворуч від дороги, хтось зненацька стрибнув на Тіурі.
Напад стався геть неочікувано для юнака. Щось важке раптово навалилося йому на спину, і чиїсь руки схопили за горло. Арданвен заіржав, встав на диби, а хлопець тим часом намагався скинути з себе нападника. Він знову почув крики: чоловіки один за одним зістрибували зі скель. Юнак упав на землю разом з тим, хто вчепився в нього. Пізніше Тіурі не міг точно пригадати, що саме трапилось у ці нескінченно довгі секунди, які видалися годинами. Одне він збагнув миттєво: цей чоловік намагався відібрати в нього і лист, і життя! Якийсь час вони боролися рукопаш, не маючи можливості витягти зброю. Навколо лунали крики, тупіт копит та брязкання мечів. Нарешті Тіурі пощастило здолати ворога, притиснути його до землі, і він вперше побачив його обличчя — жорстоке і зле. Той люто волав на всю горлянку.