— Хіба ви не повинні слідувати за іншими? — запитав Тіурі. — Здається, вершників було багато.
— Не більше двадцяти. І п’ятьох ми вбили. Я залишуся, тобі загрожує найбільша небезпека. Ти мав рацію, коли говорив, що Червоні Вершники полюють на тебе, тож самі вийдуть на нас. Наразі вони розбіглися, але краще не залишати тебе самого.
— Дякую, — мовив тихо Тіурі. — А решта... чи достатньо в них сил, щоб впоратися з вершниками?
— Звісно, — Ристридин посміхнувся. — Вони ще й не в таких бувальцях бували. Питання лише в тім, чи варто їх наздоганяти. Коли вершники побачили, що до тебе їм не дістатися, вони кинулися навтьоки, наче зайці.
— Усе сталося так швидко, — сказав Тіурі, — хтось стрибнув на мене, я так і не втямив узагалі, що сталося.
— Частина з них — ті, що сиділи в лісі й кричали -мали відвернути нашу увагу. Спершу їм це вдалося. І дехто з наших встиг перебратися через річку, а тим часом решта зіскочили зі скель і навалилися на тебе. Вони намагалися затримати нас, щоб ми не змогли прийти тобі на допомогу. А коли їм це не вдалося, кинулися через річку до лісу. Цікаво, як вони дізналися, що саме ти і є той, кого вони шукають?
— Арданвен, — пробурмотів Тіурі.
— Бо під тобою був кінь лицаря Едвінема? Може, й так.
— Він привернув увагу Леора, той весь час ним захоплювався. Думаю, що він якось і попередив вершників.
— Можливо, — погодився Ристридин. — У них є свої шпигуни. — Він підвівся: — Маємо набратися терпіння і зачекати, а тим часом можемо попоїсти.
Минуло більше години, коли нарешті почулися голоси й тупіт копит, сповіщаючи про наближення решти. Тіурі було задрімав, але, зачувши гомін, прокинувся. Юнак швидко порахував вершників. Їх було дев’ятеро, і вони везли з собою ще когось зі зв’язаними за спиною руками. Ристридин пішов їм назустріч.
— Що у вас? — тривожно спитав він.
— Шістьох на смерть, одного взяли в полон, — Бенду зістрибнув з коня і кинув повід Ілмару. — Решта втекли. Він підійшов до Тіурі.
— Що з ним? — спитав грубо.
— Проштрикнули м’язи, але кістка ціла, нічого серйозного, — відповів Ристридин.
— Ну що ж, одужуй, — побажав Бенду. — Я побоювався гіршого. Ці вершники й справді полювали на тебе. Добре, що ти їхав не сам.
У його грубому голосі вчувалися тепер зовсім інші нотки. «Нарешті лицар Бенду переконався, що мені можна довіряти», — подумав Тіурі.
— Як ви всі? Гаразд? — спитав Ристридин.
— Та все в порядку! — відповів Бенду. — Арвата шкрябонули по лобі, а зброєносець Евейна забив руку. Нічого серйозного, дрібниці.
Ристридин глянув на полоненого. Це був приземкуватий жилавий чолов’яга з дикуватим обличчям, сповненим люті. Його одяг не був червоним, поверх подертого лахміття була начеплена сіра кольчуга.
— Цей теж з їхньої банди? — спитав він.
— Так. Там були не лише Червоні Вершники. Я бачив двох у чорних обладунках, як у воїнів Евіллану. Одного з них убито. І ще декілька покидьків, як оцей. Краще було б, звісно, захопити Червоного Вершника, аби допитати. Цей харцизяка стверджує, що нічого не знає.
— Треба буде допитати його ще раз.
Вони швидко впоралися з усіма справами: розсідлали й обтерли коней, перев’язали рани Арвата та зброєносця, приготували їжу. Тим часом Бенду розповідав про те, що сталося. Вороги явно намагалися уникнути сутички. Бійка почалася лише тоді, коли їх наздогнали, але декому з них все одно пощастило втекти, скориставшись темрявою. Через те їх важко було знайти. Отже, він з усією командою повернув назад.
— Та ми їх знайдемо, — запевнив Бенду.
Після вечері полоненого допитали. Спершу він не хотів узагалі нічого говорити, та грізні погляди Сірих Лицарів розв’язали йому язика.
— Звідки ти? — спитав Ристридин. — З Евіллану?
— Ні, — понуро відповів полонений, — я звідти, з лісу.
— Як опинився серед Червоних Вершників? Чому ви на нас напали?
— Не знаю.
— Відповідай!
Та полонений стояв на своєму.
— Я справді не знаю, — вперто повторював він. — Це не моє діло. Я просто робив те, що вони казали.
— Тобто тебе за гроші найняли битися? Чинити зло, коли накажуть?
— А мені що — їсти не треба? Я не знаю, де хороше, а де погане. Я служив Червоним Вершникам, а вони платили мені. Щоправда, не надто щедро. Покидьки!
— Хто давав тобі завдання?
— Що ви маєте на увазі?
— Хто наказував?
— Не знаю.
— Не бреши, добре знаєш!
— Кажу ж — не знаю. Ватаг. Ватажок Червоних Вершників.