Зраділий Ілмар аж підскочив:
— Тепер скажи Арданвену, що він має дозволити мені їхати на ньому. І поміняймося одягом, там, за скелею, аби жодний шпигун нас не побачив.
— Молодець, — похвалив його Ристридин.
Перша Велика Дорога йшла вздовж Блакитної річки до того місця, де в неї впадав струмок, що зветься Мала Блакитна Притока. Звідти дорога звертала на південь і уздовж берега цієї Притоки піднімалася в гори.
Усе товариство під’їхало до умовленого місця близько опівдня; Евейн разом зі зброєносцем та одним із воїнів герцога вже був там. Він розповів, що лицар Вестенат споряджує своїх воїнів, і ті прибудуть ще до темряви. Тут-таки одного з воїнів відрядили до Міс-терината, попередити герцога на той випадок, якщо Червоні Вершники надумають тікати туди. Здалеку Евейн прийняв Ілмара за Тіурі, отже, переодягання спрацювало. Настав час прощатися.
— Але ми ще разом пообідаємо, — запропонував Ри-стридин. — Як твоя рука, Тіурі?
— Анітрохи не турбує вже, — не зовсім щиро заявив юнак.
Ще в дорозі Сірі Лицарі обміркували свої плани. Вони вирішили розділитися. Ристридин, Евейн та їхні зброєносці поїдуть далі Великою Дорогою, щоб заплутати шпигунів. А решта переправляться через Блакитну річку й іще раз прочешуть ліс. Під вечір усі зустрінуться на тому самому місці.
Тіурі збирався пройти якусь частину шляху з лицарями, перетнути річку, а вже далі продовжити свою мандрівку самому.
Вони швидко завершили трапезу. Тіурі попрощався з Арданвеном, який, здавалося, розумів, що розлучається з новим хазяїном: кінь сумно подивився на юнака й тихенько заіржав. Потім Тіурі кожному потиснув руку і подякував за допомогу.
— Нехай Господь тебе береже! — проказав Евейн. -Хтозна, може, ще побачимося в королівстві Унавена.
— Щасливої тобі подорожі, — побажав Ілмар, який уже сидів на Арданвені, — і тобі пощастить, будь певен.
— Прощавай, — мовив Ристридин. — Ти мене скоро почуєш. Біля першого повороту дороги я двічі просурмлю в ріг на знак прощання. Сподіваюся, скоро побачимося!
Вони поїхали геть, не оглядаючись, Тіурі — на коні Ілмара. Потім у лісі, у тихій місцині, Тіурі спішився й попрощався з Бенду та його товаришами.
— Хай вам Бог помагає відшукати Червоних Вершників, лицарю Бенду.
— Ми помстимося за загибель Едвінема, — пообіцяв той. — А тобі бажаю виконати своє доручення належним чином. Не маю жодного сумніву, що ти це зробиш. Можливо, коли ми знову зустрінемося, ти вже будеш
лицарем, я переконаний, що ти ним станеш. Ну, з Богом. Дорога безпечна.
Невдовзі Тіурі залишився один. Тупіт копит розчинився вдалині. І він відчув себе самотнім та беззахисним, одначе без зволікань рушив уперед, намагаючись не виходити з лісу якомога довше, потім вибрався на кам’янисту стежину вздовж правого берега Блакитної річки. Вона йшла то вниз, то вгору, спускалася до самої води і піднімалася на кручу. По обидва боки скелі ставали все вищими; зліва відкривалися мальовнича Мала Блакитна Притока і Перша Велика Дорога.
Раптом пролунав вітальний сигнал срібного рога лицаря Ристридина. Юнак завмер, дослухаючись.
Невдовзі Тіурі побачив частину Першої Великої Дороги. Невже це вони і є — он та купка дрібних силуетів? Якими ж далекими вони були!
Знову засурмив ріг — і луна підхопила його срібні звуки.
«Прощавайте, Сірі Лицарі, — сказав Тіурі подумки. — До побачення, Ристридине з Півдня. Скоро знову побачимося!»
Частина п’ята. У горах
1. Подорожній
Звук ристридинового рога завмер, і Тіурі рушив далі. Це була остання частина шляху, про яку розповідав Лицар з Білим Щитом. За горами доведеться шукати дорогу самотужки. Це був дванадцятий день подорожі. Саме стільки часу знадобиться, щоб виконати доручення й доправити листа Унавену, королю країни, що на захід від Великих гір.
Після того як хлопець кілька днів провів у товаристві Сірих Лицарів, треба було звикати, що далі доведеться йти самому. Але тепер він був значно краще споряджений, аніж на початку своєї подорожі через ліс: він має зброю, щось попоїсти і навіть трохи золотих та срібних грошей. Більш того, небезпека, здавалося, відступила. Сірі Лицарі перемогли Червоних Вершників і, ймовірно, візьмуть їх у полон. Навряд чи вони знову зустрінуться на його шляху. Стежина вздовж Блакитної річки була вузька та звивиста, проте йти нею було значно легше, аніж тими дорогами, якими він раніше проходив, тими лісовими хащами, крізь які він продирався.
За кілька годин, коли стежка круто взяла праворуч від берега, Тіурі побачив, що на тому боці можна пройти, тримаючись річища. Там до скелі було прикріплено невеличкий хрест з розп’яттям, а під ним вибито нерівними буквами напис: