Гей, пілігриме, улюбленцю Божий, діставшись висот гірських, і нас не забудь згадати в молитвах своїх.
Тіурі став навколішки і помолився.
«Скільки пілігримів пройшло тут до мене?» — подумав він, підводячись і знову відчувши себе пілігримом, але тим, який має важливе й таємне доручення.
Зненацька його роздуми були перервані: позад нього долинули кроки. Можливо, вони відлунювали зда-леку від кам’янистої поверхні, та були вже добре чутні. Він озирнувся — нікого.
«Звісно, тут, в горах, можуть бути люди», — подумав він, але прискорився. Кроки наближалися.
Невдовзі Тіурі зупинився перепочити. Той, хто йшов за ним, теж зупинився, але одразу пішов іще швидше. Тіурі подумав, потім дістав з торби рясу, яку йому дали в Брунатному монастирі, одягнув її на кольчугу і підперезався мотузкою. У цих місцях людина в рясі менше впадала у вічі, аніж одягнений в кольчугу зброєносець; будь-хто тепер вважав би його пілігримом, що прямує до відлюдника Менауреса.
Юнак трохи перепочив і знову продовжив свій шлях, а згодом озирнувся й побачив чоловіка, що з’явився з-за повороту. Той мав стомлений вигляд. Побачивши Тіурі, він помахав йому рукою, вітаючи. Хлопець, не сповільнюючи кроку, помахав у відповідь і почув, як незнайомець гукає до нього:
— Гей, мандрівниче! Пілігриме!
Спершу Тіурі удав, що не чує. Та подорожній гукав так голосно і наполегливо, що довелось зупинитися. Захеканий чоловік підійшов до нього.
— Вітаю. пілігриме. — промовив він уривчасто. -Хух, ну й гора! Зачекай трохи. — Він присів на березі, опустив руки у воду і змочив обличчя: — Ох, друже, -повернувся він до Тіурі, — радий тебе бачити.
Тіурі ж, навпаки, радості не відчував. Чоловік не сподобався йому з першого погляду. Але юнак стримався: либонь, це був безневинний подорожній, міцний чолов’яга з темним волоссям; увагу Тіурі привернули його світло-сірі очі і жорсткий погляд з-під густих зрощених брів. Проте губи склалися в дружню усмішку.
— Радий вас бачити, — повторив він. — Мені, знаєте, важкувато орієнтуватися в горах, та й не люблю ходити один. Ви, напевне, ідете до відлюдника Менауреса?
— Так.
— Мені треба перейти на той бік гір, а я чував, що відлюдник знає дорогу. Ви не заперечуєте, якщо я піду разом з вами?
— Що ж, навряд чи можу відмовити, дорога мені не належить. Утім, чесно кажучи, люблю подорожувати один і ходжу швидко.
— О, перепрошую, не подумайте, вельмишановний пілігриме, що я набиваюся! Звісно, одному йти швидше, аніж удвох, і ми прийшли у цей світ зовсім не для того, щоб допомагати одне одному.
Він повернувся й повільно почав спускатися стежиною.
Тіурі стало соромно за свою нелюб’язність.
— Добродію! — гукнув він. — Поверніться! Я не це мав на увазі! Прошу вас, поверніться!
Чоловік пройшов ще декілька кроків і зупинився.
— Я й справді не хочу набиватися, — повторив він.
— Забудьте мої слова, — почервонів Тіурі. — Звісно, ви можете йти зі мною.
Незнайомець не змусив себе вмовляти.
— Що ж, якщо ви самі кличете.
— Так, кличу, — сказав Тіурі, — і перепрошую. Я поводився нечемно.
— Звісно, я не ображаюся, — говорив чоловік, крокуючи поруч, — пілігримові треба зосередитися. так? Піднесені помисли, те, се. Я не заважатиму.
Чоловік дивився на Тіурі, усміхаючись, не усміхалися лише його очі — гострий допитливий погляд, здавалося, проникав крізь рясу, крізь кольчугу й бачив заховане під нею.
«Дурниці!» — розсердився на себе хлопець, соромлячись своєї поведінки, й іще більше роздратувався через свою недовіру до подорожнього. Він раптом зненавидів листа, через якого готовий був підозрювати кожного. Лицар Ристридин попереджав, що шпигуни можуть маскуватися під звичайних людей. Чи має він через це відмовляти в допомозі й цуратися супутників? Тут до нього дійшло, що несподіваний супутник щось говорить.
— Вибачте, що ви сказали?
— Кажу, що мене звати Ярро, син Яноша. Я живу в отій долині.
Тіурі збагнув, що йому слід назватися, але відкрити своє справжнє ім’я не міг. Ім’я Тармін також не підходило, воно, певна річ, уже відоме ворогам. Тому він назвався іменем одного з монахів Брунатного монастиря.
— Мене звати Мартин.
— Отже, брат Мартин, — повторив Ярро. — Чи ви не монах?
— Я ще не прийняв обітницю.
— О, звісно, — мовив Ярро.
Певний час вони йшли мовчки. Хлопець уповільнив крок, але Ярро не відставав. Тоді він пішов швидше, спитавши Ярро, чи не дуже швидко вони йдуть.