І тут несподівано Ярро спіткнувся, налетів на Тіурі і міцно вчепився в нього; той похитнувся, але встояв. Та Ярро раптом розімкнув руки, скрикнув — і почувся шурхіт каміння, що покотилося донизу. Це відбулося миттєво. І перш ніж Тіурі обернувся, Ярро вже зник у прірві. Серце юнака мало не обірвалося, і він закляк на місці. Потім опустився на землю і через край зазирнув у розколину.
На своє превелике полегшення і здивування він дивився просто в обличчя Ярро! Тому пощастило вхопитися за гілку деревця, що стирчало з урвища трохи нижче краю стежини, і він висів, вчепившись у неї обома руками. Проте становище його було загрозливим. Ніколи ще не бачив Тіурі стільки жаху в людських очах. Ярро ворушив губами, але не міг видати ані звуку.
— Тримайся міцніш! — вигукнув Тіурі. — Тримайся, я тобі допоможу.
Він трохи посунувся вперед до краю прірви, простягнув руки й ухопив Ярро за зап’ястки.
— Я підтягуватиму тебе нагору, — важко дихав юнак.
— Н-нічого не вийде, не втримаєш, — бурмотів Ярро,
— я заважкий.
— Вийде! Мусить вийти!
— Ні, — простогнав Ярро, — я не розчеплю рук.
Тіурі почав побоюватися, що в нього й направду нічого не вийде: Ярро був важкий, а хлопцеві й самому не було за що зачепитися на вузькому, нерівному краю. Та він сказав:
— Вийде, якщо допоможеш. Спробуй намацати ногою камінь і спертися на нього.
Ярро зашкріб ногами по скелі, шукаючи опору.
— Ні, — вимовив він безнадійно. — Не можу. Мені кінець.
Ярро не наважувався відпустити гілку і ще дужче вчепився в дерево, хоча й було зрозуміло, що довго так він не втримається. Тіурі гарячково шукав вихід. Раптом майнула думка: «Мотузка! Якби в мене була мотузка. О, чекай...»
Хлопець розшморгнув мотузку, якою був підперезаний, але тут-таки збагнув, що це навряд чи допоможе: та була короткою і, схоже, старою... Раптом обірветься.
— Я падаю, — простогнав Ярро.
— Ні, — заперечив Тіурі, — тримайся, тримайся міцніш. іще трішки. Я щось придумаю. — Він трохи поміркував і вигукнув: — Придумав!
Раптом він щось побачив! Уздовж скелі на протилежному боці ущелини тягнувся широкий виступ, десь футів на п’ять нижче верхнього краю. Якщо стати на цей виступ.
— Тримайся міцніш, — повторив він. — Я йду тобі на допомогу.
Тіурі мав перестрибнути через ущелину, але спершу треба було подолати страх. Юнак скинув рясу, аби ніщо не перешкоджало, і стрибнув. Потім, тримаючись руками за край кручі, спустився, став на виступ, повернувся спиною до скелі і поглянув на Ярро, що висів навпроти.
— Ще трохи, — сказав він, — я йду!
З витягнутими руками Тіурі просувався вперед. Він намагався не дивитися вниз. Юнак уперся долонями в протилежну стіну ущелини і став ніби мостом, що з’єднує два боки. Він обережно підсунувся до Ярро.
— Ну от, Ярро, я вже тут. Ставай мені на плечі, я буду тобі опорою.
Ярро кинув на нього дикий погляд. Тіурі підсунувся ще ближче і повторив свої слова.
— А витримаєш? — промимрив той.
— Так, якщо не робитимеш різких рухів. Ну ж бо!
— Ну ж бо, — повторив Ярро.
Він зашкріб ногами, деревце, на якому він висів, загрозливо затріщало. Тіурі відчув одну ногу на плечі, а потім другу — на руці, та, зіслизнувши, знову стала на місце. Тіурі стояв, зціпивши зуби: нога Ярро впиралася саме в поранену руку, завдаючи нестерпного болю. Це було схоже на жахливий сон! Але врешті-решт, звиваючись усім тілом, Ярро таки видряпався на скелю.
— Тепер витягни мене, — попросив Тіурі.
Але Ярро, важко відсапуючись, сидів на стежці і, здається, не чув його.
Тіурі трохи відштовхнувся від стіни і став просто на виступ. Навіть не усвідомлюючи, як це йому вдалося, юнак зумів вилізти нагору і знову перестрибнув через розщелину. Тремтячи від напруги, він опустився на землю поруч з Ярро, який, схоже, ще не оговтався від пережитого потрясіння.
Якийсь час вони мовчки сиділи поруч.
Першим отямився Тіурі. Він підвівся й натягнув рясу, гадаючи, чи помітив Ярро його кольчугу. Але той начебто нічого й не зрозумів.
— Ходімо, — сказав Тіурі, зав’язуючи на поясі мотузку.
Ярро сидів з понуро похиленою головою:
— Йдемо далі? Зачекай трохи.
Тіурі теж хотів би ще трохи посидіти, але внутрішній голос підказував, що їм ліпше продовжувати свій шлях.
— Ну ходімо ж бо, — повторив він, — а відпочинемо пізніше, коли проминемо ущелину.
Ярро подивився на нього своїми дивними, пронизливими очима. Тіурі ніяк не міг збагнути, що так крилося у виразі його обличчя.
— Ти врятував мені життя, — прошепотів він.