Тіурі промовчав.
— Ходімо, — знову сказав він. — Ми підемо дуже повільно й обережно.
Ярро завовтузився, намагаючись стати на ноги.
— Ти врятував мені життя, — повторив він, цього разу голосніше.
— А що — треба було дозволити тобі гепнутися додолу? — відказав Тіурі з удаваною легковажністю. — Могло ж статися й навпаки.
Та раптом він замовк, шокований поглядом Ярро.
Тепер той, підвівшись, коротко пробурмотів:
— Тоді ходімо.
З цими словами Ярро розвернувся й посунув уперед. Здивований Тіурі рушив за ним. Він ніяк не міг забути останнього погляду Ярро. Що прочитав він у його очах? Переляк, здивування, вдячність?.. Ні, було щось, що перекривало все це — оскаженіння! Чи він помиляється? Чого б то Ярро мав гніватися на нього?
2. Відлюдник
Стежина привела подорожніх нагору, до водоспаду, й далі вилась уздовж самісінького берега Блакитної річки, що тепер перетворилася на бурхливий вузький потік з грядою кам’яних порогів. Перепочивши, подорожні рушили далі. Дорога стала значно приємнішою: стежка звивалася між пагорбів та низин, крізь соснові ліси та зелені луки.
Говорили мало. Сонце припікало, обидва стомилися. У Тіурі на додачу заболіла рука, кольчуга та ряса заважали ході. Навряд чи це найкращий одяг, щоб долати гори. Протягом дня Тіурі помітив, що поведінка Ярро після падіння в ущелину разюче змінилася. Він став мовчазним та похмурим.
«Дивак, — думав Тіурі. — Він, власне, не зобов’язаний дякувати, але й такого я теж не очікував. Мабуть, він іще в шоці від переляку. Імовірно, став самим собою; а втім, таким він мені подобається більше».
Десь по обіді Тіурі помітив попереду, на схилі, хижу. За нею прямовисною стіною стриміла висока темна скеля, а над скелею височіли засніжені вершини гір.
— Поглянь-но, — мовив він до Ярро, це, певно, хижа Менауреса.
Ярро щось нерозбірливо промимрив. Але Тіурі відчув приплив бадьорості, немов кінь, що відчув близькість домівки. Вони йшли вперед. Час від часу хижа ховалася за поворотом. Раптом вони почули мелодію... легку, тонку, співзвучну казковим соснам, сонцю й духмяним травам на гірських луках.
На невеличкій галявині біля стежини сидів хлопчик і грав на флейті. Поруч із ним випасалася чорно-біла вівця. Не перериваючи гри, хлопчина з цікавістю спостерігав за ними.
— Добридень! — привітався Тіурі.
— День добрий! — хлопчик опустив флейту й усміхнувся.
— Чи далеко до джерела? — спитав Тіурі.
— Одразу на повороті й побачите. Ви, звісно, до Ме-науреса?
— Так, — кивнув Тіурі.
— Відкіля?
— Зі сходу.
— Ну, я одразу збагнув: бачив, як ви підходили. -хлопчик знову з цікавістю поглянув на них.
Тіурі хлопчина сподобався, про себе він назвав його Смаглявий. Одягу на ньому було небагато, обличчя й руки вкривала золотиста засмага; пряме, коротко підстрижене каштанове волосся і ясні карі очі. Хлопчина знову підніс флейту до вуст і сказав:
— Я попереджу Менауреса, що ви прийшли.
Він заграв веселу пісеньку, і щойно Ярро та Тіурі рушили далі, скочив, здерся на гору і зник.
На невеличкому узгір’ї з-під каменя било джерело — виток Блакитної річки. Над ним, на трав’янистому схилі приліпилася дерев’яна хижа, крита пласким сірим камінням. Хижа трималася на невисоких палях, і вели до неї дерев’яні сходи. Двері були відчинені. Ті-урі та Ярро затрималися біля джерела. Юнак чудував-ся: «Як з цього невеличкого ручаю народжується найбільша річка королівства Дагоната!» Щойно вони підійшли до хижі, як з другого боку вишмигнув смаглявий хлопчик — схоже, він обрав коротший шлях. Хлопчина дістався хижки раніше, але не встиг увійти, як ізсередини почувся низький голос:
— Добре, Паккі. Це прийшов юнак, який хоче зі мною поговорити, нехай заходить.
Хлопчина відступив і кивнув подорожанам, що вони можуть увійти. На порозі з’явився сухорлявий дідок у сіро-блакитному одязі з грубого полотна. Його довге хвилясте волосся й борода були білі як сніг, а очі доброзичливі, спокійні та мудрі.
— О, то вас двоє, — мовив він. — Ласкаво просимо, заходьте.
Тіурі та Ярро поштиво привіталися з ним і піднялися хиткими східцями.
— Заходьте, — запрошував відлюдник, — сідайте, мандрівники.
У хижі була лише одна скромно облаштована кімната. Відлюдник сів на ослінчик біля столу і вказав гостям на лавку по той бік.
— Сідайте, — повторив він.
Тіурі та Ярро послухалися й сіли поруч, навпроти відлюдника. Той пильно дивився на них.
«Він, либонь, дуже старий, — думав Тіурі, дивлячись у глибокі темні очі відлюдника, — і мудрий. Начебто йому достатньо одного уважного погляду, щоб усе зрозуміти без пояснень».