Ярро засовався на лаві.
— Що привело вас сюди? — поцікавився відлюдник. -Що ви шукаєте? Що хочете отримати від мене? Я можу лише допомогти, шукати доведеться самим.
— Загадками говорите, — відповів Ярро, вочевидь, почуваючися ні в сих ні в тих. — Стосовно мене, то я шукаю дорогу.
— Куди?
— Через гори.
— Он як, хочеш потрапити на захід.
— Так, мудрий чоловіче. Кажуть, ви добре знаєте дороги.
— Дороги я знаю, але більше не можу сам ходити. Застарий став.
— Зрозуміло, — мовив Ярро, помовчав і запитав: -Але вказати хоч можете?
Відлюдник заперечно похитав головою.
— Не можу, — сказав він повільно. — Секретні дороги через гори чужим не показують.
Знову запала тиша.
— Шкода, — промимрив Ярро.
Але Тіурі здалося, що Ярро не надто й розчарувався. Сам же він від слів Менауреса сторопів.
«Може, він заговорить інакше, коли я покажу йому перстень лицаря Едвінема», — подумав Тіурі.
— Я міг би знайти провідника, — запропонував відлюдник, дивлячись на Ярро.
— О. так, це було б чудово. Ви дуже добрі до мене, святий отче, — відповів Ярро.
— Я не святий, — заперечив відлюдник, — можеш називати мене Менаурес. А як звати тебе?
— Ярро.
— А ти хто ж такий, сину мій? — звернувся відлюдник до Тіурі.
— Я. я — Мартин. Я теж хочу вас дещо попросити. Але. — він поглянув на Ярро.
— Я піду вже, — відгукнувся той, швидко підводячись.
— Дякую тобі, Ярро, — промовив відлюдник доброзичливо. — Ми ще поговоримо з тобою, побачимо, що я можу для тебе зробити.
— Вам дякую, Менауресе, — з цими словами Ярро незграбно вклонився і вийшов.
Відлюдник підвівся, зачинив за ним двері й повернувся до Тіурі.
— Кажи, Мартине, тепер нас ніхто не почує.
Тіурі теж підвівся і розповів:
— Я не Мартин, а Тіурі, а втім — моє ім’я тут ні до чого. Я мушу перейти через гори на захід. Я вісник Лицаря Едвінема з Білим Щитом. Ось його перстень, який я маю вам показати.
Менаурес підійшов до нього й обережно взяв перстень.
— Лицар Едвінем, — промовив він тихо, — паладин Унавена, Той, що носить Білий Щит. Де він?
— Його вбито.
Відлюдник глянув на Тіурі. У тому погляді не було страху, лише глибокий смуток. Він нахилився над перснем.
— Так, він загинув у бою. Помер у своїй невпинній боротьбі зі злом. Це сумна звістка, але було б сумніше, якби він пішов з життя інакше.
— Він загинув не в бою! Його вбито, зрадницьки вбито!
— Тим, хто це вчинив, буде гірше, аніж йому. Розповідай же, сину мій, — Менаурес торкнувся руки Тіурі, і той здригнувся від болю.
— Тебе поранено?
— Дрібниці, — пробурмотів Тіурі.
— Сідай, — мовив відлюдник, — розповідай, сину мій.
— Але. Здається, ви й так уже про все знаєте. Ви не здивувалися, побачивши мене, не злякалися, коли почули, що лицар Едвінем загинув.
— Я нічого не знаю, але багато чого можу передбачити. Здається, зовсім недавно лицар Едвінем прийшов до мене вперше. Він був молодий, як і ти, його щойно посвятили в лицарі; він був сповнений жаги вершити великі подвиги. Бажання його здійснилося, хоча, мабуть, і не принесло йому щастя. Не міг же він все передбачити. Сини Унавена були тоді ще хлопчиськами, але я побоювався, що один із них принесе горе батькові та брату. Так, здається, ще вчора юний Едвінем прийшов сюди, тебе тоді ще на світі не було, а нині ти сидиш навпроти мене і виконуєш його доручення. Чи не так?
І тоді Тіурі вперше заговорив про своє доручення. Він розповів, як зустрів Лицаря з Білим Щитом і як отримав від нього листа до короля Унавена, у королівство, що на захід від Великих гір.
Відлюдник уважно вислухав його.
— Ти приніс звістку, яка непокоїть мене. Правитель Евіллану і ті, що його підтримують, — лихі люди! Та не занепадай духом — рано чи пізно зло завжди буде переможене. Твоє завдання доправити листа, і я подбаю, щоб ти перейшов гори швидко й безпечно.
— Але. ви ж не в змозі показати дорогу?
— Ні, для цього я застарий. Я дам тобі провідника, якому можеш довіритися як собі. Це Паккі, ти бачив його.
— Той смаглявий хлопчина?
— Так, — усміхнувся відлюдник.
— Скільки ж йому років?
— Він молодший за тебе, йому чотирнадцять. Проте він народився й виріс у горах і походить з роду справжніх горян, гори у нього в крові. Він — провідник, кращого годі й бажати. Вийдете завтра, удосвіта.
— Дуже дякую, вам, Менауресе. Але як бути з Ярро? Він також збирається йти через гори, і мені важко буде сказати, що я не візьму його з собою.