— Так, певно, міг би. Торік мені не дозволили, бо був ще замалий.
— Тобі скільки років? — вперше за весь час розмови подав голос Ярро.
— Я народився в День літнього сонцевороту, п’ятнадцять. — Паккі кинув погляд на Менауреса, — ні, чотирнадцять років тому.
— То чи не занадто молодий він для провідника? -засумнівався Ярро.
— Він молодий, та не занадто, — заперечив Менау-рес і звернувся до Паккі: — Якщо захочеш, можеш спуститися в долину, ближче подивитися на те, що бачив лише здаля. Тоді й зрозумієш, що зблизька все має геть інакший вигляд.
— Ти і в королівстві Унавена ніколи не був? — спитав Тіурі.
Паккі похитав головою:
— Я ніколи не заходив далі Філамена — невеличкого села по той бік гір. Бачив, звісно, королівство Унаве-на, проте лише здалеку. Воно має ще кращий вигляд, аніж королівство Дагоната. Вдалині навіть місто ви-дніється.
— Яке місто? Унавенстадт? — спитав Тіурі. — Навіть не віриться.
— Ні, Унавенстадт далі, — сказав відлюдник, — те, що ви бачите, — Данґрія — Місто-на-Сході.
— Там вежі, — розповідав Паккі, — дуже багато веж і стін. Ясного дня їх добре видно. На це місто я дуже хотів би поглянути зблизька. Здається, я й Райдужну річку бачив.
— А Унавенстадт? — не вгавав Тіурі.
— Його з гір не видно, — пояснив Менаурес. — Він розташований далеко на заході, на березі Білої річки, неподалік моря.
— А ти був коли-небудь у місті? — звернувся Паккі до Тіурі.
— Так, у Дагонатбурзі. Воно теж дуже далеко звідси, на Блакитній річці, а поруч великий ліс.
Паккі розпитував, який має вигляд це місто, і Тіу-рі описав йому кам’яні мури та величну браму, високі будинки, вузькі вулички й простору площу, де стоїть палац короля.
— На цій площі, — розповідав він, — зазвичай розташовується базар, а іноді влаштовують лицарські турніри.
Останнє особливо вразило Паккі, він вважав це надзвичайно цікавим; Менаурес розповідав йому про лицарів, і він міг слухати ці історії безкінечно. Хлопчина розпитував Тіурі, чи бачив той сам бодай раз лицарський турнір та що він знає про лицарів Дагоната. Які вони на вигляд, як їх звати, які мають герби і які подвиги звершили.
Тіурі міг би багато розповісти, але не наважився, щоб не видавати, хто він насправді, тому відповідав Паккі так, начебто бачив лицарів лише здалеку, а не мав з ними справ і не збирався ставати одним із них.
— Чи не доста вже запитань, Паккі? — нарешті зупинив хлопчину Менаурес, усміхаючись. — Нашому гостю через тебе й шматка хліба ніколи прожувати.
Після вечері Тіурі та Ярро допомогли Паккі спакувати потрібні в дорозі речі. Подорож триватиме недовго, але все одно знадобляться мотузка, ковдри та запас продуктів. Відлюдник, сидячи в кутку, спокійно спостерігав.
— Ну що ж, — підсумував Паккі, — гадаю, цього достатньо, бо інакше нам буде важкувато все це тягти.
— Уже забагато, — зауважив Ярро. — Навіщо брати ковдри? На нас плащі та камізелі, та й узагалі нині літо.
— Вище в горах буває холодно, — пояснив Паккі, -надто вночі. Може статися, що доведеться йти по льодовиках. О, згадав. — він порився у скрині й витяг дві кожушини. — Ось, — кинув він по одній Тіурі та Ярро. Потому оглянув одяг своїх майбутніх попутників і запропонував Тіурі: — Рясу можеш зняти й лишити тут. І покажіть-но, обидва, своє взуття. Тобі краще вдягти ось ці черевики. Можна нам їх також узяти, Менауресе?
— Але ж ти ходиш босий, — заперечив Тіурі.
— Я звичний, і там, нагорі, я теж взуюся. Ну, добре. Здається, все готово.
— Так, добре, — відгукнувся Менаурес. — Склади поки що все в кутку, натруси трохи соломи, постели ковдри й можете лягати спати.
Згодом вони полягали — Паккі — поміж Ярро та Ті-урі, — побажавши один одному доброї ночі. Відлюдник вийшов надвір, лишивши двері відчиненими. Паккі одразу заснув, Ярро теж лежав тихо, а ось Тіурі не спалося. Він тихенько підвівся і вийшов з хижки.
Відлюдник сидів на східцях і задумливо вдивлявся в далечінь. Сонце сховалося за високими горами, але ще не зовсім стемніло. У темно-блакитному небі на сході з’явилося кілька зірок. Тіурі мовчки сів поруч. Невдовзі він поглянув на відлюдника.
— Слухаю тебе, сину мій? — мовив той тихо, не повертаючись.
Тіурі збирався запитати його про одне, але заговорив про інше:
— Ви добре знаєте королівство Унавена, Менауресе?
— Дуже добре, я там народився. Я й твою країну знаю. Дуже давно, перш ніж стати відлюдником, я багато мандрував.
— А короля Унавена і його синів знаєте?
— Так.
— Чи далеко до Унавенстадта?
— Днів за п’ять можна перейти через гори, а звідти за день дістатися Данґрії. Далі веде гарна дорога через Райдужну річку, Інґевелльський ліс та Місячні пагорби — прямісінько до Унавенстадта. Від Данґрії ти легко дістанешся столиці днів за вісім-дев’ять.