І тут Тіурі спитав про те, про що хотів дізнатися, хоча це й була чужа таємниця.
— А ви знаєте... ви знаєте, що написано в цьому листі? — прошепотів він.
— Ні, — відповів відлюдник, — я про це відаю так само мало, як і ти.
— Може, це було й зайве запитання, але ви вмієте передбачати.
— Я живу на самоті, але знаю світ там, унизу, біля підніжжя гір. Іноді чую новини від паломників, які приходять сюди, а ще більше дізнаюся, коли розмірковую в тиші. А що ж до листа — тобі не треба гадати про його зміст, твоє завдання лише доправити його.
— Так, — мовив Тіурі тихо.
Вони знову замовкли. Западала темрява, унизу, глибоко в долині, засвітилися вогні. Тіурі посидів ще, думаючи про багато інших речей та слухаючи затишне скрекотіння цвіркунів у траві і тихий шум джерела.
Трохи згодом він підвівся й побажав відлюдникові доброї ночі.
— Спокійного тобі сну, — відповів Менаурес.
Тіурі миттєво заснув, і сон його був міцним та спокійним.
3. Прощання з Ярро
Вранці мандрівники та їхній провідник були готові вирушити в дорогу. Сонце піднімалося, й небо над королівством Дагоната заграло рожевими та золотистими відтінками.
— Яка краса, — звернувся Тіурі до Паккі, — і ти можеш милуватися цим щодня.
— Так, а я часом навіть не звертаю на це уваги, -дещо здивовано відгукнувся Паккі.
Відлюдник побажав їм щасливої дороги, потиснув руку кожному і благословив на добру путь.
Розібравши вузли та торби, вони вирушили. Паккі — попереду, за ним — Ярро, а Тіурі — позаду.
За хижкою починалася стежина, якою вони піднімалися вгору. Тіурі не розумів, чому Паккі йшов дуже повільно, значно повільніше, аніж вони з Ярро напередодні. За чверть години мандрівники зупинилися й поглянули вниз на хижу. Відлюдник стояв на схилі й махав їм рукою, вони помахали йому у відповідь.
— Чому ми так повільно йдемо? — спитав Тіурі у Пак-кі, коли вони рушили далі.
— Повільно? — здивувався хлопчина. — Так і треба йти, інакше не вистачить сил на довгі години переходу.
Так, він мав рацію. Тривалий час мандрівники йшли неквапливим, розміреним кроком, навіть без перепочинку. За кілька годин Тіурі все-таки відчув втому, піт котився по обличчю. Ярро теж важко дихав. Паккі ж невтомно дерся все вище й вище, не знижу-ючи темпу, спокійно, немовби йшов рівною дорогою, та ще й час від часу тихенько наспівував. Нарешті він зупинився і запропонував трохи відпочити.
— Погляньте, — сказав він, — звідсіля ви ще раз можете побачити хижку.
Вони були на самісінькій вершині скелі і, перш ніж іти далі, мали трохи спуститися.
— Уфф, — видихнув Тіурі, скидаючи торбу з плеча, -ну й жарко ж.
— Скоро буде ще спекотніше, — весело пообіцяв Паккі. — Тут ще ростуть дерева, а вище в горах геть голі скелі, а ще вище — самі сніг та крига...
— Ех, снігу б мені зараз, — мріяв Тіурі.
— Сніг не забариться, — жартівливо запевнив його Паккі. — Ходімо далі?
— Ми ж і хвилини не відпочили, — роздратовано буркотів Ярро.
— Незабаром знову зупинимося відпочити й поїсти, — заспокоїв Паккі. — Чи ти й справді дуже втомився?
— Втомився чи ні, — дратувався Ярро, — не так важливо. Щодо мене, то ми можемо йти далі, дорога хороша. Вона весь час буде така?
— Ні. Ця стежина веде до кількох хижок. А далі стежки, власне, не буде... у будь-якому разі для тих, хто не знає дороги. Але й там не дуже важко йти, та й погода гарна.
Ярро відкрив було рота щось сказати, але передумав.
Подорожні йшли густо зарослою долиною, якою збігав струмочок. Тіурі з Ярро втамували спрагу, та Паккі попередив, що занадто багато пити не слід. Вони продовжили сходження вгору. Коли сонце повернуло на південь, мандрівники досягли другого перевалу. Тут було прохолодніше, і природа була більш дика, неприборкана, хоча стежка ще виднілася — вона вела далі. Подорожні сіли в долинці, у затінку великої скелі, й дістали їжу.
— Заждіть, — зупинив їх Паккі, — я тут знаю місцину, де ростуть ягоди, з ними буде смачніше. Піду назбираю.
Він скочив і зник у заростях.
— Схоже, цей хлопчина ніколи не втомлюється, — зауважив Ярро. — Певна річ, він звичний до гір.
— Так, — погодився Тіурі.
Ярро взяв скибку хліба і відламав шматок, однак не їв, а кришив його. Він насупив брови й відсутнім поглядом втупився в стежину, якою вони піднімалися. Тіурі розумів, що його попутника щось турбує, але не знав, що сказати, тому й мовчав.